А Збишко, гадаючи, що йому треба попрощатися, схопив її, обняв і притиснув до грудей. Але Дануся, замість пригорнутися до нього й обняти його рученятами за шию, швиденько зірвала з свого русого волосся, з-під рутвяного вінка біле покривало, обвинула ним Збищкову голову й почала крізь плач кричати тонким дитячим голосом:
— Він мій! Він мій!
— Він її! — повторили могутні голоси рицарів. — До кастеляна!
Їм відповіла громовим вигуком юрба: «До кастеляна! До кастеляна!» Сповідач підняв очі вгору, судовий писар розгубився, капітан і алебардники опустили зброю, бо всі зрозуміли, що сталося.
Існував старовинний польський і слов'янський звичай, сильний, як закон, відомий на Підгаллі, в Краківському та в інших краях: коли засудженого на смерть юнака невинна дівчина повила своїм покривалом на знак, що хоче вийти за нього заміж, то тим самим рятувала його від смерті й кари. Знали про цей звичай рицарі, знали кмети, знали польські городяни; чули про його силу й німці, що з давніх часів жили в польських містах і містечках. Старий Мацько, побачивши, що сталося, аж ослаб від хвилювання, а рицарі швидко відсунули лучників і обступили Збишка й Данусю. Збуджений і зраділий народ кричав усе дужче: «До кастеляна! До кастеляна!» І як та могутня морська хвиля, юрба одразу зрушила, з місця. Кат і його помічники поквапно збігли з помосту. Зчинилося замішання. Тепер уже всім було ясно, що коли б Ясько з Тенчина захотів противитись споконвічному звичаєві, то в місті вибухнув би грізний заколот. Людська лава ринула до помосту. В одну мить було стягнено й розірвано на шматки сукно, потім розтягли руками або порубали сокирами балки й дошки,
що тріщали, ламались і розлітались на тріски. І незабаром від помосту на ринку не лишилося й сліду.
А Збишко, й досі тримаючи на руках Данусю, повертався в замок, але тепер вже як справжній переможець-тріумфатор. Коло нього з радісними обличчями йшли найперші рицарі королівства, а по боках, попереду і ззаду товпилися тисячі жінок, чоловіків і дітей,— усі вони несамовито кричали, співали, простягали руки до Данусі і славили мужність та вроду юної пари. Багаті городянки плескали з вікон у долоні, всюди видно було очі, залиті слізьми радості. Дощ вінків з троянд і лілей, дощ стрічок і навіть золотих пов'язок та сіток падав під ноги щасливого юнака, а він, сяючи, як сонце, з переповненим вдячністю серцем, щохвилини підносив угору свою білу дівчину, часом у захваті цілував їй коліна, і це так розчулювало городянок, що вони кидались в обійми своїм коханим, заявляючи, що коли б їх засудили на смерть, то вони б їх визволили. Збишко й Дануся стали ніби улюбленими дітьми рицарів, городян і простого народу. Старий Мацько, якого увесь час вели попід руки Флоріан з Коритниці та Мартин з Вроцімовиць, майже стратив розум з радості і здивування, що
такий спосіб порятунку небожа йому навіть на думку
не спав. Повала з Тачева серед загального лементу
розповідав своїм могутнім голосом рицарям, як цей спосіб вигадали а а певніше пригадали на парадах з княгинею Войцех Ястжембець і Станіслав із Скарбімєжа — знавці писаних законів та звичаєвого права. А рицарі дивувалися з простоти цього звичаю і говорили між собою, що, мабуть, ніхто інший не згадав про нього тому, що в місті жило багато німців і через те його вже давно не застосовували.
Проте все залежало ще від кастеляна. Рицарство й народ попрямували до замка, в якому, в зв'язку з відсутністю короля, мешкав краківський вельможа. До нього зараз же пішли судовий писар, ксьондз Станіслав із Скарбімєжа, Завіша, Фарурей, Зиндрам з Машковиць і Повала з Тачева, щоб сказати про силу звичаю і нагадати кастелянові його слова про «закон або привід». А хіба міг бути закон, кращий за стародавній звичай, якого ніхто ніколи не ламав? Пан з Тенчина, правда, сказав, що цей закон придатний більше для простого люду та підгальських розбійників, ніж для шляхти, але сам бувши знавцем всіляких законів, не міг не визнати його чинності. При цьому він прикривав долонею свою срібну бороду, й усміхався під пальцями, бо й сам, видно, був радий. Нарешті він вийшов на низеньку галерею в супроводі княгині Ганни Данути, кількох духовних осіб і рицарів.
Побачивши його, Збишко знов підняв угору Данусю, а кастелян поклав свою немічну руку на її золотисте волосся, трохи подержав, а потім велично й добродушно кивнув своєю сивою головою.
Всі зрозуміли цей знак, і мури замкові задрижали від вигуків. «Помагай тобі боже! Дай тобі боже вік довгий, справедливий пане! Живи й суди нас!» кричали з усіх боків. Потім залунали нові вигуки на честь Данусі й Збишка, а далі вони обоє вийшли на галерею і впали до ніг доброї княгині Ганни Данути, якій Збишко завдячував життям, бо саме вона разом з ученими обдумала цей спосіб і навчила Данусю, що їй робити.