Выбрать главу

—Хай живе молода пара! — вигукнув Повала з Тачева, дивлячись на Данусю й Збишка, що стояли навколішках.

—Хай живе! — повторили інші.

А сивий кастелян звернувся до княгині й сказав:

Ну, милостива княгине, треба зараз справити заручини, бо цього вимагає звичай.

Заручини справимо зараз,— с сяючим обличчям відповіла добра княгиня,— але покладин без батьківської згоди Юранда із Спихова я не допущу.

VII

В домі купця Амилея Мацько і Збишко радилися, що робити. Старий рицар сподівався скорої смерті, а що її пророкував і знавець на ранах францисканець отець Цибек, то він хотів вернутись до Богданця, щоб його поховали коло предків на цвинтарі в Острові.

Але там лежали не всі предки. Був то колись численний рід. Під час війни вони перегукувались вигуком «Гради!», а в гербі носили Тупу Підкову, через що вважали себе знатнішими за інших влодик, з яких не всі мали право на герб. Року 1331 в битві під Пловцями німецькі лучники постріляли в болотах сімдесятьох чотирьох воїнів з Богданця, живим залишився тільки один — Войцех, на прізвисько Тур, за яким король Владислав Локєтек після розгрому німців окремим привілеєм підтвердив герб і богданецькі землі. Звідтоді кості побитих богданчан біліли на болотах, а Войцех повернувся в рідні місця тільки для того, щоб стати свідком остаточної загибелі свого роду.

Річ у тім, що поки воїни з Богданця гинули від німецьких стріл, розбишаки-рицарі з недалекого Шльонська наскочили на їхнє гніздо, спалили дотла сельбище, винищили або забрали в неволю жителів, щоб продати їх в далекі німецькі землі. Войцех залишився сам один у старому обійсті, що якимось дивом зосталось не спаленим, і став власником просторих, але незалюднених земель, які до того належали цілому влодичному родові. Через п'ять років він оженився, прижив двох синів, Яська й Мацька, і загинув від тура в лісі на ловах.

Сини росли під опікою матері, Кахни із Спалениці, яка в двох походах помстилася за давні кривди на шльонських німцях, а в третьому загинула. Ясько, дорісши своїх літ, одружився з Ягенкою з Моцажева, від якої народився Збишко. Мацько, залишившись нежонатим, пильнував і племінникової маєтності, наскільки давали можливість воєнні походи.

Алє коли під час міжусобної війни Гжималітів з Наленчами хати в Богданці були спалені вдруге, а кмети розбіглися, самотній Мацько даремно намагався знов його відбудувати. Побідувавши чимало років, він нарешті заставив землю родичеві абатові, а сам з малим ще Збишком вирушив у Литву воювати з німцями.

Проте він ніколи не забував за Богданець. В Литву він вирушив, власне, для того, щоб збагатитися здобиччю і потім повернутися, викупити землю, залюднити її невільниками, відбудувати городище й оселити в ньому Збишка. Отож і тепер, після щасливого порятунку юнака, він тільки про це й думав та радився з ним у купця Амилея.

Землю було за що викупити. Здобич, викуп, який давали за себе взяті в полон рицарі, та подарунки Вітольда становили чималу цінність. Особливо багато дала їм ота бійка на смерть з двома фризькими рицарями. Саме лише озброєння, яке вони взяли після них, становило як на ті часи, ціле майно, а вони ж, крім озброєння, забрали вози, копі, людей, одежу, гроші та багато дорогого військового спорядження. Багато тієї здобичі купив тепер купець Амилей, в тім числі два сувої найкращого фландрського сукна, що його передбачливі й багаті фризи возили з собою. Мацько продав також коштовне здобуте озброєння, вважаючи, що скоро помре і воно йому вже буде не потрібне. Зброяр, який його купив, другого ж дня перепродав його Мартинові з Вроцімовиць герба Пулкоза з чималим зиском, бо панцери міланського виробу тоді були дорожчі за всі інші на світі.

Збишкові дуже жаль було того озброєння.

—Якщо бог поверне вам здоров'я, — казав він дядькові,— де ви друге таке знайдете?

Там, де й це знайшов, на якомусь іншому німцеві,— відповів Мацько.— Але вже мені від смерті не викрутитись. Вістря мені між ребрами розщепилось і шматок його стирчить в мені. Я його намацав і хотів був витягти нігтями, та загнав ще глибше. А тепер уже нема ніякої ради.

Вам би треба випити ринок зо дві ведмежого сала.

Еге ж. Отець Цибек також казав, що добре було б, може б, вона, ота дразка, й вилізла наверх. Але де ти його, того сала, тут дістанеш? У Богданці взяв би сокиру та й посидів ніч під бортю!

Отож і треба їхати до Богданця. Тільки ви мені не вмріть десь у дорозі.

Старий Мацько розчулено глянув на небожа. — Знаю я, куди б тобі хотілось: до двору князя Януша або до Юранда з Спихова, на хелминських німців в наскоки ходити.