Але розгром литвинів міг бути загрозливим і для всієї Ягелловської держави, бо ніхто не знав, чи татари, заохочені перемогою над Вітольдом, не ринуть на землі та міста, які належали великому князівству. В такому разі було б втягнено в війну і королівство. Тому багато рицарів, таких як Завіша, Фарурей, Добко і навіть Повала, які звикли шукати пригод та бійок при іноземних дворах, навмисне не залишали тепер Кракова, не знаючи, що станеться в недалекому майбутньому. Якби Тамерлан, повелитель двадцятьох сімох царств, зрушив увесь монгольський світ, небезпека стала б страшною. І були люди, які провіщали, що так воно й станеться.
— Якщо треба буде, то й з самим Кульгавим поміряємось силою. Не буде йому так легко впоратися з нашим народом, як з усіма тими, котрих він винищив і скорив. До того ж нам на допомогу прийдуть інші християнські государі.
Зиндрам з Машковиць, який палав особливою ненавистю до Ордену, гірко відповів на це:
—Про государів не знаю, але хрестоносці готові побрататися з татарами й напасти на нас з другого боку.
—От і буде війна! — вигукнув Збишко.— Я — проти хрестоносців.
Але інші рицарі почали заперечувати. Хрестоносці забули страх божий і піклуються тільки про свій добробут, але напевне поганам проти християнського народу не помагали б. Зрештою, Тімур воює десь далеко в Азії, а татарський вождь Едигей стільки людей у битві втратив, що, кажуть, сам злякався своєї перемоги. Князь Вітольд передбачливий і, мабуть, добре укріпив свої міста, зрештою, хоч литвинам цього разу й не пощастило, проте перемагати татар їм не новина.
—Не з татарами нам, а з німцями не на життя, а на смерть воювати,— сказав Зиндрам з Машковиць,— і коли ми їх не зітрем, то самі від них загинемо.
Потім звернувся до Збишка:
—А першою загине Мазовія. Знайдеш там завжди роботу — не журись!
— Ех, якби дядько був здоровий, я б зараз туди вирушив.
—Боже тобі поможи! — сказав Повала, підіймаючи келиха.
— За твоє і Данусине здоров'я!
—І на загибель німцям! — додав Зиндрам з Машковиць.
І рицарі почали прощатися із Збишком. А тимчасом увійшов придворний княгині з соколом на руці і, вклонившись рицарям, звернувся з якоюсь дивною усмішкою до Збишка:
— Пані княгиня наказала повідомити вас,— мовив він,— що переночує ще в Кракові, а в дорогу вирушить завтра вранці.
—То це й добре,— сказав Збишко,— але чому ж це? Чи не захворів хто-небудь?
— Ні. Тільки до княгині прибув гість з Мазовії. — Сам князь приїхав?
— Не князь, а Юранд із Спихова, — відповів при-
дворний
Почувши це, Збишко страшенно збентежився, і серце його так закалатало в грудях, як тоді, коли йому читали смертний вирок.
Княгиня Ганна не дуже здивувалася з приїзду Юранда із Спихова, бо часто траплялося, що серед постійних переслідувань, наскоків та сутичок поймала його раптом нудьга за Данусею. Тоді він несподівано з'являвся в Варшаві, в Цеханові або взагалі там, де перебував двір князя Януша. Дануся дедалі більше ставала схожа на свою матір, так що Юрандові що разу здавалося, ніби він бачить свою небіжчицю, бачить такою, якою колись уперше побачив її при дворі княгині Ганни в Варшаві. Люди не раз гадали, що від цієї нудьги пом'якшає його залізне серце, яке жило тільки помстою. Княгиня не раз умовляла його залишити свій кривавий Спихов і зостатися при дворі й коло Данусі. Сам князь, цінячи його мужність і значення, а разом з тим бажаючи позбутися клопоту, який він постійно мав через приграничні сутички, пропонував йому посаду мечника. Але все було марно. Саме коли він бачив Данусю, в серці його ятрились давні рани. Через кілька днів він втрачав хіть до їжі, до сну, до розмови. Серце його починало бушувати й заливатись кров'ю, і він кінець кінцем зникав з двору й повертався в свої спиховські багна, щоб потопити в крові жаль і гнів. Тоді люди казали: «Горе німцям! Загалом вони не вівці, але для Юранда — вівці, бо він для них вовк». І через деякий час розходились звістки то про забраних в неволю іноземних добровольців, що прямували приграничним шляхом до хрестоносців, то про спалені городища, то про загарбаних хлопів або про криваві бійки, з яких Юранд завжди виходив переможцем. При хижацьких звичаях мазурів і німецьких рицарів, які з дозволу Ордену володіли землями та городищами, що прилягали до Мазовії, навіть в час найсталішого миру між мазовецькими князями й Орденом на кордоні не припинялася ніколи бойова заворуха. Навіть на рубання дерева в бору або на жнива жителі приграниччя виходили з самострілами або з списами. Люди жили не певні в завтрішньому дні, в постійній бойовій готовності, з запеклими серцями. Ніхто не обмежувався лише обороною: за грабіж платили грабежем, за пожежу пожежею, за напад нападом. І траплялося, що коли німці нишком прокрадались лісовими рубежами, щоб захопити яке-небудь городище, забрати в неволю хлопів або зайняти худобу, мазури в той самий час робили те саме. Не раз вони стикалися і бились до останнього, а часто на смертний бій ставали тільки ватажки, після якого переможець забирав усіх людей супротивника. І коли до варшавського двору надходили скарги на Юранда, то князь відповідав скаргами на напади німецьких рицарів, вчинені в іншому місці. Таким чином, коли обидві сторони вимагали справедливості, а жодна не хотіла й не могла її додержати,— всі грабежі, підпали та напади миналися безкарно.