Хо! Хо! Дівчині п'ятнадцять років, а їй вже до хлопців кортить!.. Як забачить якого-небудь хоч здалека, то аж коліно об коліно тре!..
Татусю, я піду,— сказала Ягенка.
Не йди, нам з тобою добре...
Потім Зих почав таємниче підморгувати Збишкові.
Занадилось їх тут двоє: один молодий Вільк, син старого Вілька з Бжозової, а другий Чтан з Рогова. Якби вони тебе тут застали, то одразу почали б гарчати, як і один на одного гарчать.
Овва! — сказав Збишко.
Потім звернувся до Ягенки на «ти», як наказав Зих: — А тобі котрий з них подобається?
—Ні один, ні другий.
Вільк — запальний хлопець! — зауважив Зих. — Нехай в інший бік виє.
А Чтан?
Ягенка почала сміятися.
—Чтан,— промовила вона, звертаючись до Збишка, — обріс весь кудлами, як цап, що й очей не видно, а сала на ньому, як на ведмедеві.
Збишко рантом щось пригадав, ударив себе по голові і сказав:
Ага!.. Коли ви вже такі добрі, то я ще вас про одну річ попрошу: чи нема у вас ведмежого сала, бо дядькові на ліки треба, а в Богданці не міг напитати.
Було,— відповіла Ягенка,— але хлопчаки винесли на подвір'я змащувати луки, а собаки все чисто з'їли... От шкода!..
Нічого не лишилось?
Геть вилизали!
Ну, то нічого робити, доведеться завтра в бору пошукати.
Влаштуйте облаву, ведмедів вистачить, а якщо мисливського начиння треба — дамо.
— Де там мені чекати! Піду на ніч до бортей.
Візьміть з собою чоловік п'ять мисливців. З-поміж них є вправні хлопці.
Не буду ходити цілим гуртом, бо ще звіра мені наполохають.
Як же ви підете? З самострілом?
А що б я з самострілом у бору поночі робив? Тепер якраз і місяця нема. Візьму вила з зазубнями, добру сокиру та й піду завтра сам.
Ягенка на хвилину замовкла, і на обличчі її позначився неспокій.
—Минулого року,— сказала вона, — пішов наш мисливець Безух сам, і звір його роздер. Що не кажіть, а небезпечно, бо ведмідь як забачить людину саму вночі, та ще коло бортів, одразу на задні лапи стає.
— Гірше, коли б він утікав, тоді вже його не дістанеш, — відповів Збишко.
В цей час Зих, що був закуняв, раптом прокинувся
й почав співати:
Підеш, Кубо, працювати, А я, Мацько, полювати! Будеш орать до обіду,— Я з Касею в жито піду!
Гоп! Гоп!
Потім звернувся до Збишка:
—Знаєш, їх двоє: Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова... а ти...
Але Ягенка, боячись, щоб Зих не набалакав чогось зайвого, швиденько підійшла до Збишка й почала розпитувати:
А коли ти підеш? Завтра?
Завтра, як сонце зайде.
А до яких бортей?
До наших, до богданецьких, недалеко від ваших копців на межі, коло Радзікового болота. Казали мені, що там легко натрапити на ведмедя.
Збишко, як і казав, вибрався на ведмедя, бо Мацькові ставало дедалі гірше. Спочатку підтримувала його радість та перший домашній клопіт, але на третій день знов підкинулась гарячка і в боку заболіло так, що він мусив лягти. Збишко пішов удень оглянути борті, побачив на болоті глибокий слід і розговорився з бортником Вавреком, який неподалік спав у курені з двома лютими, кунделями, але через осінні холоди вже мав повертатись на село.
Вони розкидали курінь, забрали з собою собак, подекуди намастили потроху медом стовбури дерев, щоб запахом принадити звіра, після чого Збишко повернувся додому й почав готуватися до полювання. Щоб не мерзнути, він одягнувся в лосиний кубрак без рукавів, на голову надів дротяну сітку, щоб ведмідь не міг здерти йому з голови шкуру, взяв добре окуті двійчаті вила з зазубнями і сталеву широку сокиру на дубовому топорищі— довшому, ніж у теслів. На час вечірнього доїння він був уже в лісі і, вибравши собі зручне місце, перехрестився і став чекати.
Червоне проміння призахідного сонця просвічувало крізь віти ялин. По верхів'ях сосон, крякаючи та лопочучи крильми, перелітали ворони; подекуди до води проскакували зайці, шелестячи пожовклими ягідними кущами та опалим листям; інколи на молодому букові мелькала вертка куниця. В гущавині щебетали й поступово замовкали пташки.
До самого заходу сонця не було в бору спокою; Незабаром неподалік од Збишка з великим шумом та хрюканням пройшов табун диких свиней, а потім довгою низкою вчвал проскакали лосі, тримаючи один у одного голови коло хвоста. Сухе галуззя тріщало у них під ратицями, а ліс аж дуднів. Вилискуючи під сонячним промінням червоною шерстю, лосі поспішали до болота, де їм уночі було зручно й безпечно. Нарешті запалала вечорова зоря, і верхівки сосон, здавалося, запломеніли, як в огні. Потім усе затихло. Бір готувався до сну. Сутінки підіймалися з землі й підходили вгору, до сяючої зорі, яка теж стала танути, хмуритись, темніти й гаснути.