Побачивши Мацька, що в'їхав на возі в двір, Зих швиденько рушив до нього, а абат, очевидно зважаючи на свій духовний сан, залишився на місці, тільки почав щось говорити до своїх кліриків, яких ще кілька вийшло з відчинених дверей дому. Збишко і Зих попід руки привели кволого ще Мацька до призьби.
Я ще не зовсім вичуняв,— сказав Мацько, цілуючи абата в руку,— але приїхав, щоб поклонитись вам, моєму добродієві, подякувати за господарювання в Богданці і попросити вашого благословення, яке грішній людині найпотрібніше.
Я чув, що нам полегшало,— сказав абат, стискаючи його за голову,— і що ви дали обітницю відбути прощу до гробу нашої небіжчиці королеви.
Бо не знав, до якого святого звернутись, тому й звернувся до неї.
І добре зробили! — з запалом вигукнув абат.— Вона ліпша за інших, і нехай би хтось спробував їй позаздрити!
І в одну мить обличчя абата спалахнуло гнівом, щоки почервоніли, очі почали іскритись.
Присутні знали його запальну вдачу, тому Зих засміявся й вигукнув:
—Бий, хто в бога вірує!
Абат шумно віддихався, обвів очима присутніх, потім сам засміявся так само несподівано, як недавно раптом вибухнув гнівом, і, глянувши на Збишка, спитав:
—Оце ваш небіж і мій родич?
Збишко нахилився й поцілував його в руку, — Бачив його ще малим; тепер не впізнав би, — сказав абат.— Ану покажись!
І він почав оглядати його з ніг до голови бистрими очима, нарешті сказав:
—Надто вродливий! Панна, а не рицар! Мацько відповів на це:
Брали цю панну німці в танець, та тільки котрий взяв, так одразу й простягнувся і вже не встав.
І самостріл без корби натягає! — вигукнула раптом Ягенка.
Абат обернувся до неї:
—А ти чого тут?
Вона так почервоніла, що аж шия та вуха їй запашіли, і, страшенно збентежена, відповіла:
—Бо бачила...
— Стережись, щоб він тебе ненароком не встрелив, а то дев'ять місяців доведеться лікуватись.
Піснярі, прочанин і клірики вибухнули на ці слова
дружнім гучним сміхом, від якого Ягенка остаточно сторопіла, так що абат пожалів її і, піднявши руку, показав на широчезний рукав своєї ряси.
—Сховайся, дівчино,— сказав він,— бо в тебе кров із лиць бризне.
Тимчасом Зих посадовив Мацька на лаві і сказав Ягенці принести вина. Ягенка відразу ж побігла. Абат втупився очима в Збишка й заговорив:
—Ну, годі жартувати! Я прирівняв тебе до дівки не для того, щоб осоромити, а задля твоєї вроди, якій могла б позаздрити не одна дівчина. Але бачу, що ти хлопець хоч куди! Чув я і про твої діла під Вільною, і про фризів, і про Краків. Розказував мені Зих про все — розумієш?..
Він пильно подивився Збишкові в очі, потім заговорив знову:
—Якщо ти заприсягнув на три павиних чуби, то шукай їх! Це похвальний і вгодний богу вчинок — переслідувати ворогів нашого народу... Але коли ти дав і ще якусь обітницю, то знай, що я можу тебе від неї звільнити, бо маю на те силу.
—Еге! — сказав Збишко.— Якщо чоловік в душі своїй обіцяв господу Ісусу, то яка ж сила може його від того звільнити?
Почувши це, Мацько з осторогою глянув на абата, але той, видно, був у прекрасному настрої, бо замість вибухнути гнівом, весело погрозив Збишкові пальцем і сказав:
Ач, який мудрагель! Гляди, щоб з тобою не трапилось так, як з німцем Бейгардом.
А що з ним трапилось? — спитав Збишко.
А те, що спалили його на вогнищі.
За що?
— За те, що базікав, ніби світська людина здатна так само збагнути таємниці господні, як і духовна.
Суворо ж його покарали!
Але слушно! — гримнув абат. — Бо це блюзнірство проти святого духа. Що ж ви собі думаєте? Хіба може світська людина щось зрозуміти з божих таємниць?
Ніяк не може! — дружним хором озвалися мандрівні клірики.
А ви, шпільмани сидіть тихо! — сказав абат.— Бо ви теж ніякі не духовні, хоч і бриті у вас голови.
— Ми вже не шпільмани, не голодранці, а придворні вашої милості,— відповів один з них, в той же час заглядаючи до великої коновки, від якої здалека йшов Дух солоду і хмелю.
Дивіться-но!.. Говорить, немов з бочки! — вигукнув абат.— Гей, ти, патлатий! Чого ти в коновку заглядаєш? Латини там на дні не знайдеш.
Я не латини шукаю, а пива, та от не можу його знайти.
Абат звернувся до Збишка, який здивовано спостерігав цих придворних, і сказав:
—Все це clerici scholares, хоч кожен з них радий, би покинути книжку, а схопити лютню й тягатися з нею по світі. Я прихистив їх і годую, що ж маю робити? Нероби вони й волоцюги страшенні але вміють співати і трохи закуштували служби божої, отож маю від них при костьолі користь, а коли треба, то й оборону, бо декотрі з них хоробрі хлопці! А оцей прочанин балакає, ніби побував у святій землі, але марно питати його про які-небудь моря чи країни, бо він навіть не знає; як зветься грецький імператор та в якому місті він живе.