Ого! Бачив я їх під Вільною, дасть бог, побачу і в Мальборзі. Мені потрібне павине пір'я з шоломів — розумієш? Бо я дав обітницю дістати їх.
Купіть у мене, пане, дві або три краплі поту святого Георгія, що він пролив у боротьбі із змієм. Жодна реліквія так не придасться рицареві. Дайте мені за це коня, яким я їхав, то я вам ще й індульгенцію додам за ту християнську кров, яку маєте пролити на герці.
Дай мені спокій, бо розгніваюсь. Не візьму твого краму, поки не впевнюся, що він добрий.
Ви казали, пане, що їдете до мазовецького двору князя Януша. Спитайте там, скільки реліквій у мене набрали і сама княгиня, і рицарі, і панни на тих весіллях, де я бував.
На яких весіллях? — спитав Збишко.
На тих, що звичайно бувають перед пилипівкою... Рицарі женились один за одним, бо пройшла чутка, що між польським королем і прусськими рицарями має бути війна за Добжинську землю... Декотрі казали: «Бог його знає, чи залишусь живим», і хотіли зазнати втіхи з жінкою.
Збишка дуже занепокоїла звістка про війну, а ще більше те, що Сандерус говорив про одруження, і він запитав:
—Які ж там дівчата повиходили заміж?
—Придворні княгині. Не знаю, чи хоч одна залишилась, бо чув, як княгиня казала, що їй доведеться шукати нових дівчат.
Почувши це, Збишко на деякий час замовк, а потім спитав інакшим уже голосом:
— ..А панна Данута Юрандівна, ім'я якої записано на дошці, теж вийшла?
Сандерус не поспішав відповідати, по-перше, тому, що сам нічого як слід не знав, а по-друге, тому, що подумав: коли він залишить рицаря в непевності, то набуде над ним певної переваги і краще зможе його використати. Він ще раніше вирішив триматися цього рицаря, який мав порядний почет і чимало всякого добра. Сандерус знався на людях і на речах. Молодість Збишка давала йому підстави вважати, що він буде щедрий, необачний і розкидатиметься грішми. Сандерус уже побачив коштовний міланський панцер та величезних бойових коней, яких не могло бути аби в кого, і тому вирішив, що при такому паничеві йому буде забезпечена і гостинність по дворах, і не одна нагода вигідно продати індульгенції, і безпека в дорозі, і, нарешті, достаток їжі й питва, що для нього було найважливіше.
Через те, почувши Збиткове запитання, він наморщив лоба, підвів угору очі, немов напружуючи пам'ять, і спитав:
Панна Данута Юрандівна... А звідкіля вона?
Юрандівна Данута із Спихова.
Бачив я їх усіх, але як там котру звали, не дуже пам'ятаю.
Вона ще зовсім молоденька, грає на лютні та розважає княгиню співами.
Ага... молоденька... грає на лютні... Виходили заміж і молоденькі... Чи не чорна вона, як агат?
Збишко з полегкістю зітхнув:
—То не вона! Вона біла, як сніг, тільки на лицях рум'яна, і русява.
Сандерус на це сказав:
Бо одна чорна, як агат, залишилась при княгині, а інші майже всі повиходили заміж.
Ти кажеш.«майже всі», значить — не всі до одної. Богом тебе прошу, коли хочеш щось від мене мати, то пригадай.
Так днів за три, за чотири пригадав би, а найбільш подобається мені кінь — я міг би ним возити мій святий крам.
Ти його матимеш, якщо скажеш правду.
Тут чех, який з самого початку слухав цю розмову, усміхнувся в кулак і сказав:
Правда буде відома на мазовецькому дворі. Сандерус подизився на нього, помовчав і сказав:
А ти думаєш, що я боюсь мазовецького двору?
—Я не кажу, що боїшся, але ні зараз, ні через три дні конем не поїдеш, а коли виявиться, що збрехав, то й власними ногами не підеш, бо його милость накаже їх тобі поламати.
—Як бог свят! — сказав Збишко.
Сандерус зміркував, що в зв'язку з таким попередженням треба бути обережнішим, і відповів:
Коли б я хотів збрехати, то одразу сказав би, що вийшла заміж або не вийшла, а я сказав: не пам'ятаю. Якби ти мав розум, то в тій відповіді одразу побачив би мою чесність.
Мій розум не брат твоїй чесності, бо-вона може бути сестрою псові.
Моя чесність не гавкає так, як твій розум; а хто за життя гавкає, той легко після смерті може вити.
Звісно, що так. Твоя чесність після смерті буде не вити, а скреготати, якщо на службі в диявола не втратить за життя зубів.
І вони почали пересварюватись, бо чех був гострий на язик і на кожне слово німця відповідав двома. Тимчасом Збишко наказав готуватись до від'їзду, і вони незабаром вирушили, наперед добре розпитавши бувалих людей про дорогу на Ленчицю. Незабаром за Серадзем вони в'їхали в глухі бори, якими була вкрита більша частина цього краю. Серед цих лісів ішла дорога, місцями навіть обкопана канавами, а в низинах вимощена кругляками — пам'ять господарювання короля Казіміра. Правда, після його смерті, серед воєнної заворухи, зчиненої Наленчами і Грималітами, дороги були трохи занедбані, але за Ядвіги, коли королівство втихомирилось, в руках дбайливого люду запрацювали лопати по багнах, застукотіли сокири по лісах, і під кінець її життя купець міг уже між значнішими містами пускати свої вантажені вози, не боячись обломитися на вибоях або загрузнути в болоті. Лише дикі звірі та розбійники могли перешкоджати їздити по дорогах, але від звірів люди захищалися вночі смолоскипами, а вдень самострілами, а розбійників та волоцюг тут було менше, ніж в сусідніх країнах. Кінець кінцем, хто їхав озброєний і в супроводі сторожі, той міг нічого не боятись.