Збишко теж не боявся ні розбійників, ні збройних рицарів, навіть не думав про них, бо дуже занепокоївся і всією душею прагнув до мазовецького двору. Він не знав, чи застане Данусю придворною княгині, чи вже дружиною якого-небудь мазовецького рицаря, і з ранку до ночі тільки про це й думав. Часом йому здавалось неможливим, щоб вона могла про нього забути, але інколи спадало на думку, що Юранд міг прибути із Спихова й віддати дівчину за якого-небудь сусіда або приятеля. Адже казав він ще в Кракові, що Дануся судилась не Збишкові і що за нього він її віддати не може,— отже, мабуть, він призначив її комусь іншому, очевидно, зв'язав себе присягою, а тепер тієї присяги додержав. Коли Збишко думав про це, йому здавалося цілком імовірним, що він уже не побачить Дануськи дівчиною. Тоді він кликав Сандеруса і знов випитував його, але той плутав усе більше. Він не раз уже пригадував придворну Юрандівну і її весілля, а потім раптом прикладав пальця до губів, замислювався й відповідав: «Ні, мабуть, не та!» Вино, яке мало проясняти йому голову, також не додавало пам'яті, і він далі тримав молодого рицаря між смертельним страхом і надією.
І Збишко їхав зажурений, смутний і непевний. В дорозі він уже зовсім не думав ні про Богданець, ні про Згожелиці, а тільки про те, що йому робити. Насамперед слід було їхати довідатись правди при мазовецькому дворі, тому він їхав швидко, спиняючись лише на короткі ночівлі в садибах, заїздах та містах, аби тільки не пристали коні. З Ленчиці він знову вивісив на брамі дошку з викликом, міркуючи в душі, що незалежно від того, чи залишилась Дануська ще дівчиною, чи вийшла заміж, однак вона пані його серця, і він зобов'язаний за неї битися. Але в Ленчиці не кожен умів прочитати виклик, а ті рицарі, котрим він був прочитаний грамотіями-кліриками, не знаючи чужого звичаю, здвигали плечима й казали: «То їде якийсь дурень, бо як же йому хтось може підтвердити або заперечити, коли в очі тієї дівки не бачив?» А Збишко їхав далі все швидше і журився все більше. Він ніколи не переставав кохати своєї Дануськи, але в Богданці і в Згожелицях, майже щодня «радячись» з Ягенкою та дивлячись на її вроду, не так часто думав про Данусю, а тепер вона день і ніч стояла в нього перед очима, не виходила з голови. Вона йому навіть снилась — простоволоса, з лютнею в руці, в червоних черевичках і з віночком на голові. Вона простягала до нього руки, а Юранд відтягав її від нього. Вранці, коли сни розвіювалися, замість них приходив ще більший сум, і Збишко почував, що в Богданці ніколи так не кохав тієї дівчини, як став кохати саме зараз, коли не був певний, чи її у нього не одібрали.
Спадало йому також на думку, що її напевне віддали заміж силоміць, і в душі він не обвинувачував її, тим більше, що вона була ще майже дитиною і не могла чинити по своїй волі. Натомість він обурювався проти Юранда і княгині Янушової, а коли думав про Данусиного чоловіка, то серце його аж розривалось від гніву, і він грізно поглядав на слуг, які везли його зброю. Збишко вирішив, що не кине їй служити і що навіть коли застане її чужою дружиною, то однак мусить покласти їй до ніг павині гребені. Але в цій думці було більше горя, ніж утіхи, бо він зовсім не знав, що робитиме далі.
Потішала його тільки думка про велику війну. Хоч йому й не хотілось жити без Дануськи, але він не думав, що неодмінно загине. Він відчував, що під час війни якимось чином заспокоїться і позбудеться всіляких турбот і прикростей. А велика війна вже наче висіла в повітрі. Невідомо було, відкіль бралися про неї вісті, бо між королем і Орденом ще був мир, і все ж таки, куди тільки Збишко не приїжджав, ні про що інше не говорили. Всі ніби передчували, що війна таки настане, а декотрі говорили одверто: «Для чого ж нам було об'єднуватись з Литвою, коли не проти вовківхрестоносців? Треба з ними покінчити раз і назавжди, щоб вони більше не шарпали нас». Інші казали ще й так: «Шалені ченці! Мало їм було Пловців! Смерть стоїть над ними, а вони ще зажерли Добжинську землю, то нехай же виригають її разом з кров'ю». І по всіх землях королівства готувалися серйозно, без похвальби, як готуються до бою не на життя, а на смерть, з глухою упертістю могутнього народу, який надто довго терпів наругу і тепер готувався до страшної відплати. По всіх садибах Збишко зустрічав людей, які були певні, що не сьогодні-завтра доведеться вирушати в похід, і навіть дивувався, бо, вважаючи, як і інші, що війна неминуча, не сподівався, що вона має бути так скоро, йому не спало на думку, що тут людське бажання випереджало події. Але він вірив не собі, а іншим, і в душі радів з цієї передвоєнної метушні, яку спостерігав на кожному кроці. Скрізь всі інші турботи поступалися перед турботою про коня і зброю, скрізь з великою пильністю оглядали списи, мечі, сокири, рогатини, шоломи, панцери, ремені коло нагрудників і попон. Ковалі день і ніч гупали молотками по залізних листах, виковуючи такі важкі лати, якими чи й могли б користуватись західні рицарі, але легко носили дужі дідичі з Великопольщі й Малопольщі. Старики діставали із скринь в комірчинах запліснявілі торби з гривнями, щоб спорядити на війну своїх дітей. Одного разу Збишко ночував у багатого шляхтича Бартоша з Біляв, батька двадцяти двох здорованів-синів, який заставив свої численні землі Ловицькому монастиреві, аби купити двадцять два панцери, стільки ж шоломів та іншого військового начиння. Хоч Збишко в Богданці й не чув нічого про війну, але подумавши, що зараз доведеться вирушати в Пруссію, дякував богу, що так добре озброєний. Його зброя справді викликала загальний подив. Збишка вважали за сина воєводи, а коли він розказував людям, що є простим шляхтичем, а таку зброю можна купити у німців за добрий удар сокирою, серця його слухачів загорялися воєнним запалом. І не один з них, не мігши вгамувати пожадливості, доганяв його по дорозі й казав: «Давай поб'ємося за неї». Але він поспішав і не хотів битися, а чех натягав самостріла. Збишко навіть перестав вивішувати по заїздах дошку з викликом, зміркувавши, що чим далі він од'їжджав від границі в глиб країни, тим менше люди розумілися на цьому й тим більше вважали його за дурня.