Коли молодий рицар почув це ім'я, серце його сильно забилось, і він вирішив випитати все у Єндрека з Кропивниці.
—Знаю я! — сказав він.— Чув. Це той, що його дочка Данута була в княгині придворною, поки не вийшла заміж.
Сказавши це, він, ледве стримуючи дихання, став пильно дивитися мазонсцькому рицареві в очі. А той з великим здивуванням відповів:
—Хто вам сказав? Та вона ж іще дитина. Правда, буває, що й такі виходять заміж, але Юрандівна не вийшла. Шість днів тому, коли я виїжджав з Цеханова, бачив її при княгині. Як же їй у пилипівку виходити заміж?
Почувши це, Збишко' напружив усю силу волі, щоб не кинутись мазурові на шию і не крикнути: «Бог тобі віддячить за цю звістку!», однак стримався і сказав:
—А я чув, що Юранд віддав її за когось.
—Не Юранд, а княгиня хотіла її віддати, але проти волі Юранда не могла. Хотіла віддати за одного рицаря в Кракові, який дав їй обітницю і якого вона кохає.
Вона кохає його? — аж крикнув Збишко. Єндрек швидко глянув на нього, усміхнувся і сказав:
Знаєте, щось ви дуже про ту дівчину допитуєтесь.
Допитуюсь про знайомих, до яких їду.
З-під шолома видно було тільки очі, носа та частину щік Збишка, але вони так почервоніли, що насмішкуватий і лукавий мазур сказав:
—Це, мабуть, від морозу ваше лице почервоніло, як крашанка!
Юнак ще більше збентежився й відповів: — Мабуть...
Вони рушили і їхали якийсь час мовчки, тільки коні пирхали, викидаючи з ніздрів клуби пари, та іноземні рицарі почали щось герготіти між собою своєю мовою. Далі Єндрек з Кропивниці запитав:
Як вас звуть, я недочув вашого ймення?
Збишко з Богданця.
Чоловіче добрий! Адже й того, що дав Юрандівні обітницю, ніби так звуть.
Невже ви думаєте, що я втаю правду? — швидко й гордо відповів Збишко.
Нема чого й таїти. Боже мій! То ви і є той Збишко, котрому дівчина покривалом голову повила! Повернувшись з Кракова, всі придворні панни тільки про це й говорили, і не одна, слухаючи, ревно плакала. Значить, це ви! Ото радість буде при дворі... і княгиня ж вас дуже любить.
Нехай її бог благословить, а також і вас за добру новину. Бо мені як сказали, що вона вийшла заміж, то я аж отерп.
Як же їй було вийти!.. Воно, звісно, така дівчина — ласий шматок, бо в неї ж приданого — цілий Спихов, та хоч при дворі є багато гарних юнаків, однак жодний не заглядав їй у вічі, бо кожен і той її вчинок, і вашу обітницю шанував. Та й княгиня до того не допустила б. Ото буде радість! Правду кажучи, дівчину іноді дражнили! Скаже хто-небудь: «Не вернеться твій рицар», то вона аж ногами тупотить: «Вернеться! Вернеться!», а буває скаже хтось, що ви іншу взяли, то не раз і заплаче.
Збишко розчулився від цих слів, але заразом і розгнівався на людську балаканину:
—Хто про мене такі речі брехав,— сказав він,— того викличу на двобій!
Єндрек з Кропивниці почав сміятися:
— Жіноцтво, звісно, балакало! Жінок будете викликати? Мечем проти куделі нічого не вдієш!
Збишко, радий, що бог послав йому такого веселого й зичливого товариша, став розпитувати його про Данусю, потім про звичаї мазовецького двору і знов про Данусю, далі про князя Януша, про княгиню та й знов про Данусю, — нарешті, згадавши про свою обітницю, розказав Єндрекові, що чув у дорозі про війну, — як люди готуються до неї, як її з дня на день чекають, нарешті запитав, чи так думають і в мазовецьких князівствах.
Проте дідич з Кропивниці не думав, що війна буде так скоро. Люди балакають, що інакше не може бути, але він чув, як одного разу сам князь казав Миколаєві з Длуголясу, що хрестоносці поховали свої роги і що коли король наполяже, то вони одступляться й від загарбаної Добжинської землі, бо бояться його могутності, — або принаймні відтягатимуть справу, поки добре не приготуються.
— А втім, — сказав він,— князь недавно їздив до Мальборга, де, за відсутністю магістра, його приймав великий маршалок і влаштував на його честь рицарські змагання, а тепер у князя гостюють комтури, та от і ще гості їдуть...
Він на хвилину задумався і додав:
Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися — але так воно не буде...
Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов'язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.
—Не всидимо,— відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір'я.
То й вони за цим їдуть?