— А що вони за люди і чи не можна з ними битися? — спитав де Лорш.
— Битися можна, але шкідливо для здоров'я,— відповів Мацько,— до того ж рицареві непристойно битися з хлопами.
Швейцарці також — хлопи. Невже ці люди поклоняються Христу?
В Мазовії інакших нема, а ці люди наші, і князівські. Ви, мабуть, бачили лучників у замку: то все курпи, а над них нема кращих у світі лучників.
Англійці й шотландці, яких я бачив при бургундському дворі...
Бачив я їх і в Мальборзі,— перебив мазур.— Здорові хлопці, але не дай боже їм стати проти курпів! У них семилітня дитина доти не наїсться, поки собі їжі з верхівки сосни не зіб'є.
Про що ви говорите? — раптом спитав Збишко, який кілька разів почув слово «курпи».
Про курпинських та англійських лучників. Цей рицар каже, що англійські й шотландські з-поміж усіх найкращі.
—Бачив я їх під Вільною. Ого, їхні стріли коло моїх вух дзижчали! Були там рицарі з усіх країн, які нахвалялися з'їсти нас без солі, але, покуштувавши раз та другий, втратили охоту до їжі.
Мацько засміявся і повторив Збишкові слова панові де Лоршу.
— Говорили це при різних дворах,— відповів лотарінжець.— Там хвалили хоробрість ваших рицарів, але ганили за те, що вони боронять поган від хрестоносців.
—Ми боронили народ, який захотів охреститися, від напасті й несправедливості. А німці хочуть утримати його в поганстві, щоб мати привід для війни.
—Бог їх осудить,— сказав де Лорш.
—Може, вже й не довго ждати,— відповів Мацько з Туробоїв.
Почувши, що Збишко був під Вільною, лотарінжець почав розпитувати про неї, бо вісті про бої та рицарські герці, які там відбувалися, вже широко розійшлися по світі. Особливо поєдинок чотирьох польських та чотирьох французьких рицарів вразив уяву західних воїнів. І де Лорш почав дивитися з більшою пошаною на Збишка як на людину, яка брала участь в таких славетних боях, і радів у душі, що йому доведеться битися з неабияким рицарем.
Так вони їхали далі, зберігаючи взаємну чемність і на відпочинках частуючи один одного вином, значні запаси якого слуги везли за де Лоршем в його возах. Але коли з розмови між ним і. Мацьком з Туробоїв виявилось, що Ульріка де Ельнер насправді не панна, а сорокалітня заміжня жінка, яка має шестеро дітей, Збишко зовсім обурився, тим більше, що цей чудний іноземець не тільки насмілюється порівнювати свою бабу з Дануською, а ще й вимагає визнання за нею першості. Проте він подумав, що, може, цей чоловік несповна розуму, і темна хата й батіг личили б йому більше, ніж мандрівка по світу,— і ця думка стримала його від вибуху раптового гніву.
—Чи не думаєте ви,— сказав він Мацькові,— що нечиста сила затьмарила йому розум? Може, у нього в голові, як черв'як у горісі, сидить чорт і може вночі перескочити на котрогось із нас? Треба нам оберігатися...
Мацько з Туробоїв почав був заперечувати Збишкові, однак, трохи занепокоєно поглядав на рицаря з Лотарінгії і, нарешті, сказав:
—Буває часом, що в біснуватому сидить сто й більше чортів, а коли їм стає тісно, вони шукають собі місця в інших людях. Найгірший чорт той, котрого нашле баба.
Потім раптом звернувся до рицаря:
Слава Ісусу Христу!
І я його славлю,— трохи здивовано відповів де Лорш.
Мацько з Туробоїв остаточно заспокоївся.
—От бачите,— сказав він,— якби в ньому сиділа нечиста сила, він одразу запінився б або його об землю кинуло б, бо я ж його спитав зненацька. Можемо їхати.
І вони спокійно поїхали далі. З Цеханова до Прасниша було не дуже далеко, і літом гонець міг проскакати від одного до другого міста за дві години. Але через нічний час, часті зупинки та снігові замети в лісах вони їхали повільно, а тому що вибрались далеко за північ, то до мисливського княжого палацу, який стояв за Праснишем на узліссі, прибули аж на світанку. Великий, низький дерев'яний дім з вікнами із скляних кульок стояв під самим лісом. Перед домом видно було колодязні журавлі та дві повітки для коней, а навколо стояло безліч куренів, переважно з соснового гілля, та наметів із шкур. В сіруватих сутінках світанку перед наметами яскраво горіли багаття, а круг них стояли загоничі в кожухах догори вовною, в лисячих, вовчих та ведмедячих шубах. Панові де Лоршу здалося, що він бачить диких звірів, які поспиналися перед вогнем на задні лапи, бо більшість тих людей була в шапках, зроблених із звіриних голів. Декотрі стояли, спершись на рогатини, декотрі — на самостріли, деякі плели величезні сіті з мотуззя, інші обертали над жаром на рожнах чималі зубрячі та лосині окости, призначені, очевидно, на сніданок. Відблиск вогню падав на сніг, освітлюючи ці дикі постаті, що часом зникали в диму або в випарах від дихання та від смаженого м'ясива. За ними видно було зачервонілі стовбури могутніх сосон і нові гурти людей. Їх величезна кількість дивувала незвиклого до таких мисливських зборищ лотарінжця.