Тому й тепер, помовчавши, сказав:
— Я так тебе люблю, що мені аж дух забиває!
А вона підняла розчервоніле від морозного лісового повітря обличчя й глянула на нього своїми голубими оченятами.
—І я, Збитку! — відповіла квапливо.
І одразу опустила вії, бо вже знала, що таке любов.
—Ой серденько ти моє! Ой дівчинонько ти моя! — вигукнув Збишко.— Ой!..
І знов замовк від щастя й хвилювання, але добра, а разом і цікава княгиня вдруге прийшла їм на допомогу:
—Розказуй же їй,— сказала вона,— як ти сумував без неї, а коли й поцілуєш десь у гущавині, то мені байдуже, бо це найкраще засвідчить твоє кохання.
І він почав розказувати, як сумував без неї і в Богданці, коли доглядав Мацька, і коли бував у сусідів. Проте він схитрував і нічого не сказав про Ягенку — а втім, говорив щиро, бо в ту хвилину так кохав прекрасну Данусю, що йому хотілося схопити її, пересадити на свого коня і пригорнути до грудей.
Та він не насмілився, цього зробити; натомість, коли перші зарості відокремили їх від придворних і гостей, Збишко нахилився до неї, обійняв і поцілував в лице, засвідчуючи цим своє, кохання.
Але зимою на ліщині немає листя, і Гуго де Данфельд, пан Лорш, а також придворні побачили їх в цю мить і почали говорити між; собою:
Цмокнув її при княгині! Вона таки скоро справить їм весілля.
Це хвацький хлопець, та й у неї палка Юрандова кров.
— То кремінь і кресало, хоч дівчина ніби тихенька. Вони викрешуть вогню, не журіться! А він вп'явся в неї, як кліщ у живу шкіру.
Так вони балакали і сміялись, а тевтонський староста із Щитна повернув до пана Лорша своє цапине, злюще і хтиве обличчя й запитав:
—Чи не хотіли б ви, пане, щоб який-небудь Мерлін перетворив вас чародійною силою в цього молодого рицаря?
—А ви? — запитав де Лорш.
Хрестоносець, в якому, видно, закипіла заздрість і хтивість, нетерпляче сіпнув коня і вигукнув: — Присягаюсь моєю душею!..
Але в ту ж мить спам'ятався і, опустивши голову, відказав:
—Я чернець і дав обітницю цноти.
Він швидко глянув на лотарінжця, побоюючись, чи той не помітив на його обличчі усмішки, бо в цьому відношенні. Орден хрестоносців зажив поганої слави, а найгіршої серед ченців — Гуго де Данфельд. Кілька років тому він був помічником війта в Самбії і викликав там стільки гучних Скарг, що, незважаючи на всю поблажливість Ордену до таких справ, його мусили перевести на посаду начальника замкової залоги в Щитні. Прибувши останніми днями з таємним дорученням до двору князя Януша й побачивши-прекрасну Юрандівну, він запалав до неї пристрастю. Вік Данусі зовсім не був для нього перепоною, бо в ті часи й молодші за неї виходили заміж. Але Данфельд знав, з якого роду ця дівчина, а ім'я Юранда поєднувалось в його пам'яті з страшними спогадами, тому його пристрасть виросла на грунті дикої ненависті.
А де Лорш якраз почав розпитувати його про ті історії.
—Ви назвали, пане, цю прекрасну дівчину дочкою диявола. Але — чому?
І Данфельд почав розказувати йому історію Злоториї: як під час відбудови замка хрестоносці вдало викрали князя з усім двором і як при цьому загинула мати Юрандівни, за яку Юранд з того часу жахливим способом мститься тевтонським рицарям. При згадці про це ненависть, як полум'я, бушувала в хрестоносцеві, бо в нього були на це й особисті причини. Два роки тому він сам зіткнувся з «диким кабаном із Спихова», і перший раз у житті серце його пойняв такий ганебний страх, що він залишив двох своїх родичів, слуг, здобич і, мов шалений, цілий день утікав аж до Щитна, де від страху надовго захворів. Після одужання великий маршалок Ордену притягнув його до рицарського суду. Коли Данфельд присягнувся хрестом і рицарською честю, що схарапуджений кінь виніс його з поля бою, суд виправдав його, але шлях до вищих орденських постів був для нього закритий. Правда, хрестоносець не сказав про цю пригоду панові де Лоршу, зате стільки наговорив про жорстокість Юранда і про запеклість усього польського народу, що все це ледве вміщалося в голові лотарінжця.
Але ж ми,— сказав він через деякий час;— перебуваємо в мазурів, а не в поляків?
Це окреме князівство, але народ один,— відповів староста,— однакова в них підлість і однакова запеклість проти Ордену. Дай боже, щоб німецький меч винищив усе це плем'я!
Слушно кажете, пане, бо якби цей князь, який здається таким статечним, задумав ставити в ваших землях против вас замок, то це було б таке беззаконня, про яке я навіть у поганських землях не чував.
Замок він ставив проти нас, але Злотория лежить в його, а не в наших володіннях.
Тоді слава господу Ісусу, що дав вам над ним перемогу. А як же скінчилась та війна?