Та війни, власне, не було.
А ваша перемога під Злоториєю?
Бог нам і в цьому допоміг — князь якраз був без війська, тільки з двором та жінками.
Де Лорш здивовано глянув на хрестоносця:
Як так? Виходить, ви в мирний час напали на жінок і князя, який на власній землі будував замок?
Для слави Ордену і християнства нема безчесних вчинків.
Значить, той страшний рицар мститься за молоду жінку, вбиту вами в мирний час?
Хто підносить руку на хрестоносців, той — син пекла.
Пан де Лорш задумався, але вже не мав часу відповісти Данфельдові, бо поїзд в'їхав на широку, вкриту засніженою лепехою поляну, де князь зліз з коня, а за ним почали злазити й усі інші.
Досвідчені лісники під керівництвом головного ловчого почали розставляти довгим рядом по краю поляни мисливців таким способом, щоб вони, бувши самі під прикриттям, мали перед собою вільний простір для зручної стрільби з самострілів та луків. Дві короткі сторони поляни були загороджені сітями, за якими сховалися лісники-нагоничі, що мали наганяти звіра на стрільців, а коли його не вдавалось сполохати і він заплутувався в сітях,— добивати його рогатинами. Численні загони курпів, уміло розставлених величезним колом, повинні були гнати всяке живе створіння з глибини лісу на галявину. За стрільцями була напнута ще одна сітка, щоб звір, якому вдасться прорватися крізь їх ряд, міг бути добитий в її петлях.
Князь став в середині шерегу в неглибокому видолинку, що перетинав усю поляну. Головний ловчий, Мрокота з Моцажева, вибрав йому таке місце, знаючи, що цим видолинком бігтиме від загоничів з пущі найбільший звір. Князь тримав у руці самостріл, поблизу нього стояла під деревом рогатина, а трохи позаду стояли з сокирами на плечах два величезні, схожі на стовбури, охоронці; крім сокир, у них були готові вже, натягнуті самостріли, які вони мали подавати князеві в разі потреби. Княгиня й Дануся не злазили з коней, цього їм ніколи не дозволяв князь, побоюючись лютих турів та зубрів, від яких легше було врятуватись верхи, ніж пішки. Князь запросив де Лорша стати праворуч від себе і дозволив йому залишитись на коні, щоб охороняти дам. Схожий на довгий цвях, де Лорш став поодаль від княгині й держав у руці рицарського списа, з якого мазури нишком сміялися, як із зброї, мало придатної на ловах. Натомість Збишко, встромивши рогатину в сніг і взявши самостріл за плечі, стояв коло Данусі, поглядав на неї знизу вгору, часом щось шептав їй, а часом обіймав її ноги й цілував у коліна, бо вже зовсім не крився перед людьми з своїм коханням. Він заспокоївся аж тоді, коли Мрокота з Моцажева, який у пущі дозволяв собі бурчати навіть на князя, суворо наказав йому мовчати.
Тимчасом десь далеко-далеко в пущі залунали звуки курпинських ріжків, їм з поляни відповів короткий пронизливий звук сурми, і все кругом затихло. Лише зрідка в верховітті сосон стрекотала сойка або по-воронячому каркали загоничі. Мисливці напружено дивилися поперед себе на поляну, де вітер ворушив запаморожену лепеху та голі кущі верболозу. Кожен нетерпляче ждав, який перший звір з'явиться на поляні,—всі сподівалися багатої здобичі, бо знали, що в пущі безліч зубрів, турів та диких кабанів. Курпи викурили з барлогів також кількох ведмедів, які ходили тепер по хащах голодні, насторожені й люті, відчуваючи, що їм незабаром доведеться стати на боротьбу не за спокійний зимовий сон, а за життя.
Проте чекати треба було довго, бо люди, які гнали звіра на розташовану півколом засідку, зайняли величезну ділянку бору і йшли з такої далини, що навіть не чути було гавкання собак, яких за першим сигналом сурми одразу спустили з смиків. Один з них, що був спущений завчасно або просто йшов за курпами, показався на поляні й, перебігши її з опущеним носом, зник за мисливцями. І знову стало пустинно й тихо, тільки нагоничі, весь час каркаючи, як круки, давали знати, що полювання незабаром почнеться. Справді, через деякий час на скраїську поляни з'явилися вовки: як найчутливіші звірі, вони перші силкувалися втекти з облоги. Було їх кілька. Але вискочивши на поляну й зачувши нюхом людей, вони знову югнули в ліс, очевидно шукаючи іншого виходу. Далі з гущавини виринули дикі свині й побігли чорною низкою по засніженій поляні, схожі здалека на свійських, що, трясучи вухами, на поклик хазяйки поспішають додому. Вони зупинялись, прислухались, принюхувались, завертали назад і знову прислухались; нарешті кинулись у бік сітей і, зачувши нагоничів, помчали на мисливців, хропучи і наближаючись все обережніше. Нарешті клацнули залізні запобіжники самострілів, захурчали стріли, і на білому снігу з'явились перші червоні плями крові.