Тоді розлігся вереск, і стадо розсипалось, немов у нього вдарив грім; частина побігла наосліп вперед, частина кинулась до сітей, а решта, розпорошившись поодинці та по кілька, безладно гасала, змішуючись з іншою звіриною, що ринула на поляну. Тепер уже виразно чути було звуки ріжків, несамовите гавкання собак та далекий гомін людей, що йшли в першій лаві з глибини лісу. Звірі, одігнані широко розтягненими клямрами мисливського півкола, щораз більше заповнювали лісову поляну. Нічого подібного не можна було побачити не тільки в західних країнах, а й на польських землях, де не було вже таких пущ, як у Мазовії. Хрестоносці, які бували в Литві, де часом траплялося, що зубри наскакували на військо й чинили в ньому замішання, все таки були чимало здивовані такою незмірною кількістю звіра. Найбільше дивувався пан де Лорш. Він стояв коло княгині і придворних панн, як журавель на сторожі, нудився, бо не міг з ними говорити, і, мерзнучи в своєму залізному панцері, вже думав, що лови не вдалися. І раптом він побачив перед собою цілі стада легконогих сарн, полових оленів і важкоголових лосів, що збилися в одну купу й гасали по поляні, марно шукаючи виходу. Княгиня, в якій заграла батьківська, Кейстутова, кров, пускала в строкату масу стрілу за стрілою і щоразу радісно скрикувала, коли вражений олень або лось з розгону ставав дибки, а потім важко падав і копав сніг ногами. Декотрі придворні панни теж частенько нахиляли обличчя до самострілів, бо всіх пойняв мисливський запал. Тільки Збишко не думав про лови: він сперся ліктями на коліна Данусі і поклавши голову на долонях, дивився їй в очі, а вона, сміючись і соромлячись, намагалась закрити йому пальцями повіки, удаючи, ніби не може витримати такого погляду.
В цей час увагу пана де Лорша привернув величезний, сивий на карку й лопатках ведмідь, який несподівано виринув з лепехи поблизу стрільців. Князь вистрілив з самостріла, потім скочив до нього з рогатиною, і коли звір, страшно ревучи, звівся на задні лапи, — заколов його перед очима всього двору так швидко і вдало, що «оборонцям» не довелося орудувати сокирою. Тоді молодий лотарінжець подумав, що не багато государів, при дворах яких він гостював по дорозі сюди, наважилося б на таку забаву і що з таким князем та з таким народом Орденові колись доведеться мати велику халепу й пережити тяжкі години. Але далі де Лорш побачив, що й інші мисливці вбили чимало лютих ікластих диких кабанів, набагато більших і лютіших за тих, що на них полювали в лісах Нижньої Лотарінгії та в німецьких пущах. Таких вправних і спритних мисливців, таких ударів рогатиною пан де Лорш не бачив ніде і як чоловік досвідчений пояснював це тим, що всі ці жителі пущі змалку призвичаюються до самостріла й рогатини і тому в орудуванні ними набувають більшої, ніж інші народи, вправності.
Поляна вже була густо всіяна трупами всіляких звірів, але до кінця ловів ще було далеко. Навпаки, найцікавіша і разом з тим пайнебезпечніша хвилина була попереду, бо облава саме вигнала на поляну кільканадцять зубрів і турів. В лісах вони трималися окремо, але тепер ішли змішаним стадом, зовсім не засліплені страхом, швидше грізні, ніж перелякані. Ішли не дуже швидко, ніби певні своєї страшної сили, яка зламає і пройде через усі перепони, а земля аж стугоніла під їх тягарем. Бородаті бики, йдучи з низько опущеними головами поперед стада, часом спинялися, немов роздумували, в який бік ударити. З їх страхітливих. легень виривалося глухе ревіння, схоже на підземний гуркіт, з ніздрів шугала пара; вони рили передніми ногами сніг і позирали з-під грив кривавими очима, ніби вишукували прихованого ворога.
Тимчасом нагоничі зчинили оглушливий крик, який підхопили сотні гучних голосів у головній лаві та в клямрах мисливського півкола; затрубили ріжки, засвистали пищалки; пуща здригнулась аж до найдальших глибин, і одночасно на поляну з страшенною гавкотнею вискочили курпинські собаки, що йшли слідом. Побачивши їх, враз оскаженіли самиці, у яких були малята. Стадо, що досі йшло повільно, вмить розпорошилось по всій поляні, переслідуване з усіх боків. Один величезний половий страхітливий самець-тур, що зростом перевищував зубра, важким скоком помчав був до шерегу стрільців, але, побачивши за кілька десятків кроків між деревами коней, спинився і, ревучи, почав гребти ногами землю, немов розпасійовуючись для стрибка й боротьби.
Побачивши це страшне видовище, нагоничі зчинили ще більший галас, а в шерегу мисливців залунали злякані голоси: «Княгиня! Княгиня! Рятуйте княгиню!» Збишко схопив встромлену в сніг рогатину і вискочив на скраїсько лісу, за ним скочило кілька литвинів, готових загинути, захищаючи дочку Кейстута,— і в цю мить в руках княгині заскреготав самостріл, свиснула стріла і, пролетівши над схиленою головою звіра, застрягла в його карку.