А народ в нетерплячці посилає мене всередину. Вриваюся в той кабак, спускаюся сходами кудись у підвал і там знаходжу їх. Сидять вони собі на розслабоні, вже по другому кухлю пшеничного хлепчуть. Підходжу я до їхнього столика і думаю — бля… зараз як почну матюкатися… Але раптом усвідомлюю, що лаятися німецькою я не вмію. Починаю якусь пургу нести їм: «Bus… Nach Hause… Bus…». Вони мені щось відповідають: «Ja…ja». Виходжу геть, а в моїй кишені в ногу вдаряються леніни, такі важкі, б’ються так глухо, що зовсім ніхто не чує.
Наші німчаки, як і обіцяли, після пари гальб вилазять назовні і розходяться, хто в один бік, хто — в інший. Ми дивимося, що зараз залишимось стояти вночі поміж тих курв самі, скоренько підбігаємо до одного з них і кажемо чітко йому: «Nachhauzefahren, nachhauzefahren, nachhauze… na…». Той комизиться незадоволено, але потім відводить нас до трамваю і якось пробує пояснити, де нам виходити.
Повертаємося на базу, лежу я в наметі, а їсти хочеться — нема слів, але ще більше хочу додому, у Шяуляй.
А на ранок перші змагання.
Ну, і як тут грати, коли ти у Ганновері?
І як ти будеш грати, коли навпроти тебе стоїть чорномазий? Справжнісінький. Не з MTV і не з плаката.
І як ти будеш грати, коли вчора стояв як вкопаний навпроти НЛО — дверей, які самі відчинялися.
Зовсім очевидно, що на полі — повний бардак. Усі виробляють бозна-що і зовсім не те, що вчора пробували зробити тут на тренуванні.
— Ну куди ти біжиш? Куди біжиш?! — волає тренер.
Чого ти тут, блін, репетуєш? А тобі самому коли-небудь доводилося стояти навпроти негра? І взагалі, приперлись тренери сюди, лише оголошення про продаж машин читають, вчора невідомо куди зникли, нас самих тут покинули, опинилися ми немов на льоду. На тренуваннях його нема, та ще й репетує тут: «Ну, куди біжиш, куди біжиш!».
Однак, по правді сказати, запитання слушне. Я й сам міг би про це запитати себе. Біжиш, бо бігти вигідніше — бігти і чекати на удар, а потім лежати собі на м’якій траві і чекати, коли все це нарешті завершиться. Бо часом так уже буває, що фіг второпаєш, що тут відбувається. Мабуть, іноді краще й не знати цього, а просто дочекатися кінця. Копаєш м’яч в аут, робиш якісь там дурниці, щоб тільки лямку довше потягнути…
Наприкінці гри тренер випустив на поле Артурчика, насправді він зі старшої групи, але на вигляд молодший. Тому з ним разом вдалось пару заносів зробити, і все вже не виглядало так безнадійно. Ну, дістали ми в кістку, це точно дістали. Тепер ходимо мов лайном облиті.
— Але ті негри то таки смердять, — каже мені Саулюня у роздягалці.
— Ти краще себе обнюхай! Може, тебе від того смороду припадок схопив, що ти не зміг м’яча втримати і на траві валявся. Аякже, травичка м’якенька, можна і повалятися…
Але в цілому ми більше мовчали. Зрозуміло, що ті негри штиняли, мені теж вони смерділи. Ну, якось так. І до цього всі казали, що від негрів тхне. Колись клуб Статіба приїздив у Шяуляй, то зі собою чорного привезли: ніжки в нього тонесенькі, як сірники. Звичайно, з такої відстані не обнюхаєш його, але народ просто так не скандував би «Niger go home!». Та хто б міг подумати, що в Німеччині доведеться з неграми грати? Тут же не Африка! Я вважаю, що всім нашим ті чорні потьмарили розум. Ну, самі подумайте. Ми всі виросли з написами RED ARMY GO HOME! Однак в тих краях, куди вони нарешті звалили, нам усе набагато ближче і зрозуміліше. Разом з ними пішла і єдина іноземна мова, яку ми знали, хоча, коли нас навчали, вона не вважалась іноземною. Тепер ми премось у протилежний бік, туди, де нічого не зрозуміло, все блищить і рябить різними барвами. Але кольорові люди нам чомусь заважають. Я вважаю, що треба сісти собі і спокійно навести порядок у голові.
Може, комусь ті негри і смердять, але ми теж придурки, ще й які — ледь самі не заштинялись після тих змагань. Побазарили, ну, а потім треба помитися. Ось, і душ є. Душ то є, а де тут кран? Збіглися всі у душ, хто в одязі, а хто голяка — бля… а де тут крани? І як тут митися? Вони що, за лохів нас мають? Поки ми тут крутилися біля душів, з одного як вальнуло на голову Дарюсику, а той ще у формі був, мов ведмежатко. Ми як почали ржати. Ні, це прикольно, але все одно не второпали відразу, як усе тут діє. Треба постояти під тим душем, і вода сама починає текти. Оце так клас! Такої заманухи навіть по ящику не бачили. А як виставити гарячу чи холодну? Але нічого, тече така літня водичка, і на тому спасибі.