Після душу настрій відразу піднявся, і гра не здавалася вже повним провалом. Хоч буде про що розповісти вдома: душ сам вмикається, двері крамниці самі відчиняються, а в деяких місцях сходи самі тебе везуть на інший поверх, без ліфта.
Наступного ранку на сніданок знов отримали фарш. Поклали на стіл цілу миску. Ще дали нам булочки, хліба, масла і сиру. Але я вже сміливо брав той фарш — якщо поклали на стіл, то не отруїшся ж. Якщо сказати по правді, то зовсім й нічого. Але наприкінці сніданку мені той фарш чомусь нагадав про вечір з Едитою в мене удома. Одразу почало піднуджувати, але я залив в себе два горнятка кави із цукром, і все стало добре. Потрібно було думати про змагання.
Спочатку дали нам поляків. Ми вже з ними колись грали, тому пройшлися по полю ніби вітер. Звикли до стадіону, до травички, а коли не боїшся впасти, починаєш ледь не літати. Ще колись ми у Гданську тих поляків обіграли. Щодо шведів, то взагалі мови не було…
А ось наступного дня прийшла черга тих засранців, які в пивбарі пиво хлебтали у той час, як ми, немов гарбузи на дворі, стирчали без діла. Ох, як ми їх відмахали, по-справжньому. Здавалося, що боротьба була така, що можна було відтиснути їх хоч до самого того пивбару. У сутичках ми забрали всі м’ячі. Ну, корочє, після гри приходить до нас у роздягалку їхній тренер і щось нам каже. Я розумію, що він говорить, типу: «Добре граєте, фантастично. З вашої команди може залишитися тут хто хоче. Знайдемо вам роботу, трошки за гру будемо платити. Можете залишатися».
Народ переглядається, тренери щось поміж собою переговорюються. Я думаю, що ні, нічого не вийде, школу потрібно закінчити. Я, типу, розумний такий, серйозно до життя ставлюся.
До Литви повернулись майже всі. Правда, тренери разом з нами не вертались, вони на власних гольфах педалі тисли. А свої цигарки, хто ще їх не проштовхав, ми продали на заправках водіям фур. І повернулися додому щасливі і круті, ще крутіші, ніж доти. Бо стояли осяяні неоновим світлом, і курви зі всіх сторін хапали нас за руки. Всі ми додому верталися одягнені у футболки з написом HANOVER RUGBY. Вийду я на вулицю у такій футболці — і вгадайте, яке запитання буде першим?
9
Над головами папороть, довкола запах хвої і мряка. Але головне, що поміж папороті я з дівулею. Не розпочну я тут пейзажі описувати, навіть коли у школі читаю про таке, завжди пропускаю. Не пейзажі зараз у моїй голові. Це ж треба, щоб піти на танці подалі від своєї школи і так результативно скочити у густе зілля разом з дівахою, такого ще ніколи не було. У нашій школі або під час ночівлі з наметами — це ясно. Але якщо підеш на танці в іншу школу, особливо в центрі міста, то дивись, ще й по голові можна дістати — яке там уже зілля. А щодо результативності, то не треба поспішати. Лежимо ми поміж папороті, і, як кажуть, все зовсім непогано. Здається, що я навіть вмію лизатися. То ж не вперше. Дістають лише всілякі травинки, стеблинки, які залазять під одяг, але це нічого, можна й потерпіти. Проте виникає хороше питання — як тут до чогось більшого перейти? Довкола повно народу, а ще час від часу до нас підходять її подружки. Я так думаю, що вони домовились таким чином: якщо раптом щось, то вони будуть десь поруч. І ситуацію проконтролюють.
Передчуваю, якби вони знайшли яких-небудь крутих чуваків, то я міг би залишитися лежати тут сам, і добре, якщо без фінгала під оком.
Однак я не можу в’їхати, як вона чується. Здається, що трошки нудьгує. Я й далі продовжую вдавати зі себе крутого і що все тут дуже класно. Однак все не так, і я відчуваю, що тут щось не клеїться. Я намагаюсь щось базарити, а під час цього базару про пошук цвіту папороті засунути руку під її одяг, втім, справи вперед не просуваються. Хоча я й сам не знаю, як би мусило виглядати таке просування вперед у заростях папороті. Вона трошки старша за мене, і цей факт мене злегка бентежить. Якби вона була мого віку, я міг би хоч зловити, про що вона мовчить. Але коли старша, то не дуже. Ще мене лякає те, що вона чорна. У розумінні того, що в неї чорне волосся. Чорних я бачив лише на MTV, якщо не рахувати негрів у Ганновері. Вона темна і старша за мене, тому зовсім не можу вдуплити, про що вона думає.
Набагато легше говорити про те, що я думаю і чого хочу. Тут не потрібно багато чого перераховувати. Наприклад, хочу спортивний костюм. Тепер я теж у такому костюмчику, але все одно це важливо. Головне мати такий, як треба. А дістати його зовсім не просто, бо весь одяг мені купує мама. Вона якось швидше за мене все купує, а тоді вже не можеш купити собі таку саму річ, оскільки одну таку вже маєш, а інакше буде скандал. Усе з покупками відбувається приблизно так: