Найкраще сталося наприкінці гри. У нас уже було двадцять п’ять очок, і результат ніби зрозумілий. Нарешті я отримав м’яч у край майданчика. Коли вся гра була розрахована на сутички, ніхто навіть не вірив, що м’яч потрапить до моїх рук. Я зловив м’яч і жену попри самий край. Прямо на мене пре один гравець з краю суперників, міг би знести мене в аут як кульку, але він трошки не розрахував своєї швидкості і розпластався просто переді мною. Я перестрибнув через нього, але він своєю рукою схопився за мій бутс. Я звалився, але мені якимось чином вдалося зробити перекид через голову і, підскочивши, знову бігти прямо у залікову зону. Нові бутси були бомбезні, бо з гумовими я би ще довго дряпався на місці. Я уявляв, що роблю це все задля Моніки і вона якось це може бачити.
Наступного дня газети розмістили фотки. З наших змагань нічого видно не було, оскільки знімки зробили вже опісля. На чорно-білій фотці ми стояли зі суворим видом, всі мокрі, брудні — чемпіони. Ніхто з нас не усміхався, оскільки всі були виснажені. Немає значення, з ким граєш, але в таку погоду все одно втомлюєшся, та й настрій був не особливо радісним. Окрім цього, ще невідомо, чи в цьому Пакруоїсі буде нормальний душ, щоб помитися, чи треба буде стрибати в автобус і гнати, як кнуру брудному, до самого дому.
Відкрився сезон, і тепер усе тільки розпочнеться. А в мене нові бутси, які були моїм найбільшим призом. Що таке кубок чи медаль? Усі називають — золота медаль, але там золота — рівно стільки, скільки у дослідах алхіміка Мінде. А кубок можна було купити в будь-яких спорттоварах. А тут Adidas і три смужки. Оригінал. Вони зі справжньої шкіри і кістки. Тільки шкода, що на вулицю не вийдеш. У тих бутсах можна було думати вже про серйозні досягнення.
Автобус якраз зупинився в центрі на площі поруч з проектним інститутом. У такому настрої мені зовсім не хотілося йти додому, хотілося з ким-небудь поговорити. Моніки поруч не було, з компанією дорослих у команді я теж близько не товаришував, тому оглянувся і попрямував з величезною торбою до костелу Петра й Павла. Костел був великим і білим, він виділявся на сірому замурзаному тлі. Коли ми відвідували костел, ходили у цей, а не до Св. Юрія, нашого парафіяльного. Тепер навіть на нашому Південному в незавершеній будівлі будинку культури буде якийсь новий костел. Але хто туди ходитиме? Мене завжди мучило сумління, що я нечасто відвідую костел. Коли моя баба навчила мене молитов і привела до Першого причастя, я тоді дав обіцянку приходити до костелу щонеділі. Я страшенно ненавиджу, коли хтось не тримає свого слова. А ще мені завжди здавалось, що образи святих дивляться на мене з докором не лише в селі, але і в спальні батьків. Я не міг позбутися думки, що вони насправді бачать мене, немов би оцінюють.
Ну ось, бачиш, все наче й добре. Ми вибороли кубок. Наче нічого особливого, але здається, що це початок чогось нового. А якби хтось допоміг мені, ну, можливо, не обов’язково допомагати, але хоча б не заважав, то все могло би бути ще краще. Адже отримав я бутси, я тут про всіляке незначне, але знаєш, все одно це тішить, і для мене бутси набагато важливіші за кубок. А коли б я ще мав і м’яч, міг би тренуватися додатково, тоді став би найкращим. Я чомусь вважав, що коли б я був гарним гравцем і досяг бажаного, то не лише мені було б добре, але й всім довкола теж. Чи не так? Можливо, що навіть і тобі. Не знаю щодо різної музики, але я вважаю, що спорт робить людей кращими. Позаяк коли порівнювати, що робить з людьми стирчання на базарі й спорт, все просто очевидно. У спорті маєш всього досягнути сам. І добросовісно. Отож якщо ти — найкращий, то так і є. А на базарі все тримається на тому, хто кого ошукає. Я ж, по суті, не бажаю нікому зла, хіба би інший наїхав на мене. А вся ця крутизна… Ти ж розумієш, звичайно, що розумієш, крутизна — це такий маскарад, бо по-іншому просто гаплик, тебе розтопчуть, познущаються, а мені це не подобається. Тому я й тримаю круту позу і ходу. Але саме по собі це ж не зло. Мені багато не потрібно, бутси в мене вже є. Між іншим, дякую. Потрібен ще який-небудь музичний центр. А ще, знаєш, було б добре, щоб з тою Монікою якось налагодилося… Та й усе. Моє життя було б спокійним, умиротвореним, і я міг би ходити до костелу щонеділі. У ті дні, коли немає змагань, або хоча б після змагань, як сьогодні.