ХРУНЬ І ЧОРТ
«Вуйтем ґо зробіць!» — сказав староста до маршалка, коли сей жалував ся, що Семена Кравчука з Сопухівки не можна ніяким способом приборкати.
«Він не лиш зґанґренував радикалізмом ціле своє село, — каже маршалок, — так, що при виборах воно вже пропало для нас, але ще і повіт цілий бунтує. Закладає читальні, аґітує проти "поржондних" вітів, розкидає, словом, через того драба при найблизших виборах ми готові програти».
«Вуйтем ґо зробіць, — повторив староста. — Я в кількох селах маю таких аґітаторів. Всіх їх пороблю вітами. Тими старими туманами, що лише уміють красти, а не можуть собі дати ради з радикалами, в сих часах вже не дасть ся удержати повіту в руках. Треба скаптувати собі тих, що самі перейшли радикальну школу. Такий буде більший пес, ніж тресований по старому».
«А як не поправить ся, то ставши вітом, буде єще небезпечнійший для "народовой справи"», — замітим маршалок.
«Пусте! — відповів староста. — А люстратор на що?! Не поправить ся, то все знайдуть ся якісь "неправідловосьці" в урядованю і вже по вітівстві. З иньшими неспокійними духами я ще підожду, щоби дійсно не було ще гірше. Але за Кравчука я не бою ся. Він має такі фальшиві очи, що я не верю в щирість його радикалізму. Він здаєсь тому лиш поборює теперішного віта, щоби самому стати вітом. Треба буде єго втягнути в компанію підпанків, щоби вічно був в потребі гроша, то як будемо дивити ся крізь пальці на єго господарку в громаді, буде нам служити за десять старих, але непорядних хрунів. Не лиш з єго громадою будемо мати спокій, але єще кілька сусідних буде тягнути туди, куди нам треба».
На донос Кравчука, зроблений єще перед трема роками, що віт бере собі гроші, які громада дістає за виарендоване пасовиско, з'їхала доперва тепер комісія. Ревізія книжок і переслухані сьвідки ствердили, що віт дійсно обкрадав громаду і його скинули.
Вітом став Семен Кравчук, і справдило ся се, що староста сказав маршалкови. Кравчук забув, що коли єще не був вітом, аґітував за тим, щоби громада урядувала по руськи. Як би він посилав руські урядові письма, то з него сьміяли би ся ті «пани», з котрими він в місті що неділі, що сьвята і при кождій урядовій оказії запивав ся. Там був возьний від староства, здекутник і два писарі зі суду. Ті пани єго шанували, перші кланяли ся ему, пили як він платив, тож і він мусів «тримати з ними руку».
Та коби то єще самі пани. А то і пані тай панни приняли його до свого товариства, як він став вітом. Як лиш він зі своїми панами засів у Майорка, то коло него все сідала сестра здекутника, молода вдовиця. Раз, як продав веприка, то купив їй ковтки, а жінці сказав, що гроші згубив. Він за кождим разом, коли зійшов ся з нею, приніс їй якийсь дарунок, а навіть зичив їй гроші, щоби тілько не дивила ся на жандармів, котрі — як розповідали нехристи жиди — заходили до неї. Вона мала такі гарні очи, що за ті очи пішли гроші за громадське пасовиско і гроші зложені на будову нової школи.
Раз якось сидів Кравчук в шинку, але вже не у Майорка, де все грала музика, тілько на передмістю, де заходили самі хлопи. Його від Майорка так, якби випросили, бо вже пару разів прийшов між «панів» без гроший. Вдовиця сіла собі між двома жандармами і навіть не глянула на него. Він висунув ся тихцем з шинку і вступив до корчми, до котрої заїздив з часта, як єще не був вітом. Єму троха серце не трісло з жалю, що там при музиці сидять ті «пани», що мають гроші. Вони там п’ють. співають, обіймають вдовицю, а він тут сидить сам в тій хлопській корчмі, перед кватиркою смердячої сивухи.
«Гей, гей... коби то гроші мати! — бурмотів під носом пан начальник. — Ужив би я сьвіта. Не з такими панами, не з такими жінками я погуляв би, як ті, що у Майорка!»
Зітхнув глубоко, похитав головою і як не крикне тріснувши пястуком об стіл:
«Чорте! Дай гроші і покажи дорогу. Нехай я з рік погуляю як хочу, а душу віддам тобі. Так, віддам душу, лиш дай гро...»
ІІослідного слова не договорив, бо закашляв ся... Саме перед ним закурило ся з землі димом горіючої сірки і смоли. Віт вилупив баньки і перехрестив ся, бо перед ним стояв куций з величезним міхом на плечах.
«Не хрести ся, як мене кличеш!» — каже куций, гепнувши міхом срібла і золота об землю.
Віт троха не зомлів, побачивши такий великий міх і звук срібла. — «Чи ти справді чорт?» — вибовтав по хвили.