«Диви, — каже чорт, скинувши шапку, — бачиш ріжки?... А тут в мішку се, що тобі потрібне: і срібні і золоті корони. Чуєш як дзвонять?» — додав, копнувши мішок ногою.
Вітови засьвітили ся очи.
«І я все те дістану?» — спитав.
«Не задурно, — відповів чорт. — Як запишеш душу. Ти-ж на се призвав мене тут».
«Сказати не тяжко, — каже віт, — але за гроші погубити душу... то не легка справа».
Чорт розлютив ся. — «То чого кличеш мене! — крикнув. — Ти сяк, чи так, підеш до пекла. Твою хрунівську душу дістанемо за дурно. Але що нам ліпше мати душу за контрактом, заінтабульовану в наших пекольних книгах, тож я прийшов тут зробити з тобою контракт. Я не просив ся, ти сам мене кликав. А як тепер крутиш, то бувай здоров».
Чорт вже хапав за мішок, але Кравчук припер мішок коліном і задержав чорта. «Сїдай, поговоримо, — каже. — Я гроші мушу мати. Я мушу відбити жандарам вдовичку... Так, відіб’ю, а потому покину... Покину, і куплю собі другу, тре-ту... десяту. Я хочу... я мушу мати гроші. Хочу з рік бути паном, жити як пани... Пити вино при музиках і з дівчатами, їсти морську рибу, курити циґара по шістці, так як пан маршалок... до четвертини, а потому кидати, щоби міські пани збирали і докурювали... В прочім я єще довідаю ся, як пани гроші викидають і на що».
«Добре, добре — каже чорт. — Все те будеш мати, лиш запиши душу, аби ми не потрібували тебе ціле житє пильнувати, та підмовляти до гріха. Підпиши отсей документ і справа буде скінчена. Нам не треба ні нотаря, ні сьвідків. Капля твоєї крови станс за все те».
«Сїдай, — каже віт. — Поговоримо. Як-же ти гадаєш зробити се. На який процент даш гроші? Не бій ся, я маю великий ґрунт, а як з ласки пана старости і, «повяту» повітую дванацять літ, або й довше, то загорну ціле село. Буде з чого віддавати. Даю без торгу двацять процент».
Чорт сидів хвилю німий. — «Чи ти сказив ся?! — питає, — я жид щоби брати процент? Як ти мене кликав, то ти давав свою душу. Ти вже забув? Не крути, лише кажи явно чи підпишеш документ, що за гроші даш душу?»
«Ігі! — каже віт сплюнувши. — Ти гадаєш, що я такий дурень як ти. Хто видів таке, щоби за гроші давати чортови христіянську душу.
Чорт розлютив ся і став вже ганьбити: «А ти хруню якийсь. Як хочеш мати гроші, то мусиш як пес повзати передімною на череві. Ти гадаєш, що як маєш ласку тих, що так як і ти по смерти помандрують до пекла, то можеш безкарно говорити до чорта так, як у своїй громаді до своїх хлопів?! Як говориш з чортом то мусиш бути чемний. Ми в пеклі маємо добре вихованє. Гадаєш, що в пеклі самі батярі? Ні любчику, у нас що другий виховав ся по панськи, в сальонах. Гадаєш, що у нас сама бідна, неотесана голота, що лиш матіркувати вміє Таж у нас аж кишить князями, пралатами, двірськими дамами. До нашого товариства належить сей король, що повикидав з гробів кости руських князів; моїм товаришем є князь, що тисячами вбивав на палі руських хлопів. Перший мусить що вечера іти до гробу, де зложено його стерво і власними очима мусить що вечера дивитися, як пси облизують його кости, паскудять на них. Коли вже надходить північ, він збирає ті кости і назад складає їх докупи в домовині, щоби на другу ніч знов їх викинути на гній. А сего князя, що вбив на паль тілько народу, чорти вбивають що рана на паль. Вечором стягають його, викупають в кипучій смолї, а як через ніч рани трохи присхнуть, рано знов вбивають на паль. Таких то пасажирів має пекло. Ти може гадаєш, що у нас є такий Наливайко, Підкова або Стасюк?! Нї! на таких ми не ласі. Нехай ними небо чваниться. Як хочемо взяти такого мурґу як ти, то робимо тобі ласку. То-ж як говориш зі мною уважай на слова. А хочеш мати гроші то проси!... Даш душу, чи ні?!»
«Та вже нехай буде, — відповідає віт. — Лиш не сердь ся. Я доперва зачав жити з панами, то-ж не дивуй ся, що скажу коли яке грубе слово. Я вже не торгую ся. Підпишім контракт. Ти даєш мені гроші, кілько і коли мені треба буде, маєш бути моїм льокаєм, носити за мною гроші і служити мені, а як умру то возьмеш душу... Хай чорт бере!»
«Гов!... — каже чорт хапаючи за міх. — Ти знов крутиш. Як ти мене кликав, то ти виразно казав, що хочеш рік погуляти, а за сей рік дати душу. Як даєш душу за рік то підписуємо контракт. Інакше я не можу обстати».
«Рік то за мало, — каже віт. — Дай десять літ».
«Ад'є!» — крикнув чорт і закинув міх на плечі. Кравчук схопив ся нарівні ноги, обіймив міх обома руками і притис його кріпко до грудей. «Не втікай — каже. — Нехай вже так буде як хочеш. Пишім контракт».
Чорт поставив міх назад на землю, виймив ізза пазухи кусень пергаміну, кусень добре виправленої шкіри з хребта якогось бернадина, вирвав собі з тіла перо і затяв ножиком. Віт вкусив ся в палець, що аж кров виступила, чорт замачав перо в крови і зачав писати.