Вітови жаль було чорта, але остаточно рад був, що так стало ся, що чорт дістав ту порцію, яка єму належала ся і яка булаби єго певно не минула. В ночи влетів до комнати пекольний хірурґ, полатав чортівські ребра і щоку і чорт перестав скавуліти.
«Отже ти не був у мене в хаті»? — питає на другий день віт чорта.
«Та не був. Прецінь я не міг показувати ся жінці ні дітям такий збитий та покалічений».
«Добре зробив, що зараз не пішов, — каже віт. — Але тепер таки треба би заглянути до хати, бо жінка буде неспокійна, що зі мною стало ся. Їй певно вже переказали, що мене побито. Іди до неї, скажи, що я ще якийсь час мушу аґітувати, що за правибори в Сопухівці дістав тисяч корон, а другу тисячку заробив на иньших громадах, та що ті гроші даю їй».
Пішов чорт до Сопухівки, але вернувши, знов мусів кликати цирулика з пекла, щоби полатав і плястрами обложив єго тіло. Сим разом побила єго таки сама вітиха.
Коли чорт — ніби віт — прийшов до хати Кравчука, вітихи не було дома. Як лиш він показав ся, всі діти стали єму дорікати за єго хруївство. Найстарша донька, Ґандзя, плакала і дорікала єму, що через батька покинув її суджений, бо казав, що не хоче женити ся з хрунівським насінєм. Всі діти жалували ся, що не можуть показати ся на вулицю, бо ціле село зве їх хрунятами. Коли надійшла вітиха, також не пізнала, що се чорт, і накинула ся на него лайкою: «Ти хруню якийсь! Ти запропастив долю нашої дитини. Ґандзя постаріє ся дівкою. Хто йде попри нашу хату, то сплювує. В ночи по виборах повимикував хтось нашу картофлю і витовк кукурудзу. В неділю, як я прийшла до церкви, то весь народ вийшов на цвинтар. Люди зажадали від попа, щоби церков посьвятив на ново, бо хруниха запаскудила дім божий. Я навіть не жалю ся нікому, бо їх правда. Ти хлоп, а зрадив хлопську справу; ти Русин, а тримаєш з ляхами».
Чорт взяв ся втихомирювати бабу. Казав, що він плює на дурний хлопський розум. Ґандзя нехай не журить ся, бо за гроші, які заробив на виборах, купить їй чотири морґи поля. На місце того, що покинув, знайде ся сто инших, що злакомлять ся на ії гроші.
Як се вітиха почула, розсердила ся єще гірше. «Ті хрунївські гроші, — крикнула, — кинь в болото, бо се чортівські гроші! Вони добра нам не принесуть. За ті гроші, що ти перший раз передав мені, я купила веприка. Він здох першого дня. Чи се не доказ, що то нечисті гроші?!»
«Що ти бабо розумієш?! — каже чорт — се політика. Ти до політики не вторкайся».
«Політика? — каже баба, — як би твоя політика була чесна, то за неї не платили би тобі вороги хлопів. За ту політику тебе хлопи хруньом прозвали, мене хрунихою, а наші діти хрунятами. За ту твою політику тебе хлопи побили... А я... я не хочу, щоби за твої гріхи, за твою зраду покутували мої діти. Я громаді покажу... я виратую честь моїх дітей, — крикнула вітиха, хапаючи за праник.
Чорт подав ся до дверми, але вже було за пізно. Дістав праником по морді так, що щока другий раз трісла. Чорт вискочив з хати, але вітиха за ним. Гнала єго аж за село і гаратала праником. Помагали їй парубки, що повибігали з хат. Що хто мав в руці, тим бив. Хто не мав палиці чи кола, метав за вітом камінєм, полінами, гноєм.
Так гнали за ним аж до границі села; звід-там завернули. Чорт сівв на камени, відпочав троха, а побачивши, що кругом него вже нема живої душі, одним скоком дістав ся до Львова до готелю Жоржа.