Над'їхала фіра і станула в рогачці. Стоїть, а жид не виходить. «Жиде! — крикнув фірман, — бери за рогачку!» — Крикнув раз, другий і третий, але ніхто не вийшов. Фірман вже хотів затяти коні і їхати дальше не заплативши рогачки, але ґазда, котрий бояв ся якої напасти, казав єму злізти і занести мито до буди. Фірман зліз, копнув двері ногою і вліз до хати. Вийшов від-там блідий, нїмий. Батіг і гроші вилетіли єму з рук.
«То що таке?» — питає ґазда.
«І тут вже прийшла холєра», — каже фірман. — Жида, жидівку і четверо бахорів вже чорти вхопили. Пяте жиденя єще стогне в бетах».
«То вже і тебе холєра певно вчепила ся», — крикнув ґазда — і щоби фірман не всів на фіру, вхопив віжки, завернув і пігнав назад, лишаючи фірмана на місци. Фірман сконав таки в очах хрунівської душі. Надійшли люди з села, а побачивши трупа, втікли назад, але таки від холєри не спасли ся... Забрали повітрє з собою. За хвилю заграли дзвони, взиваючи людей до молитви.
«Чому то попи не учили нас, що за хрунівство така тяжка кара? — каже до себе душа. — Чи я знав, що за таке гірша мука нїж в пеклі? Як би наші віти знали, як я тепер покутую, то не тримали би з панами, не урядували би по польськи, не фальшували би виборчих ліст... Тепер я до суду віку буду сіяти смерть, буду збирати прокльони... І моє село і мої діти вимерли би, як би моя нога станула в моїм селі... А як не побачу дітей, то єще гірше буду мучити ся... Так само буде, як вони через мене вимруть. Не вступлю до села...Але діти мушу бачити!»
Довго сиділа душа і думала. Над вечером пустила ся через село в сторону міста. Придумала спосіб побачити діти а не нанести на них пошести. — «Насамперед піду, — гадає собі, — й покараю тих, що мене звели на хрунівську дорогу. Піду до міста і занесу там пошесть. Нехай виздихають всі ті, через котрих я зраджував мій народ!... Потому буду оминати всі людські оселі, щоби не гинули невинні, щоби через мене не терпіли ті, котрих і так вже кілька сот літ давить неволя. І до мого села не піду. Дїти побачу не приступаючи до села... побачу з того горба за селом. Хоч від него єще миля до села, але зір душі сягає дальше ніж смертні очи людського тіла. Вийду на сей горб, залізу в корчі і буду ждати. Вийдуть діти на толоку, то побачу їх».
Пустила ся душа до міста, щоби відвідати староство і раду повітову. О милю від міста бачить на брамі корчми якийсь великий папір, а на нім великим письмом стоїть: «Пересторога!» Читає, а се оповіщенє, що в околици вже появила ся холєра і поученє, як боронити ся перед сим гостем. В сій корчмі сидів лихвар, що мав в своїй кишени кілька громад і при всяких виборах доводив їх сим до хрунівства. Душа хотіла покарати єго і загостити під єго стріху. Хоче зійти з гостинця, та не може; відкинула її якась невидима сила. Був се карболь, вапно, йодоформ і инші якісь свинства, котрими жид позливав пляц довкола корчми, щоби не впустити до себе холєри. Душа пробувала то з сего, то з того боку, але смрід карболю не пускав її... Душа лишила жида і помандрувала дальше в сторону міста. В місті вже також приготовили ся на принятє страшного ворога і смродом карболю обвели місто як кріпость муром. То сюди, то туди пробувала душа закрасти ся до міста, але всюди ударила головою о сей невидимий протихолєрний мур.
«Доберу ся до вас иньшим разом, — закляла душа, — коли будете гадати, що холєра вже вступила ся з краю. Я вам не дарую, мушу відплатити ся за моє нещастє!»
Щоби дістати ся до Сопухівки, душа мусіла обійти місто. Між містом й Сопухівского було мале сільце. Душа пішла полем, щоби не зачепити сільця і не занести там холєри. Горб, з котрого видко було Сопухівку, вже був недалеко. Єще чверть години, а побачить рідне село, побачить стріху де вродив ся, де жили єго діти і може як раз тепер молили ся за душу батька...
Нагло з заду затуркотіло на гостинци. Озирав ся, а то жене віз з величезною бочкою. За сим возом бричка — везе лікаря і двох шандарів. Віз переїхав попри душу... а нею як не кине в бік! Відкинуло її о кількадесять сяжнів. Був се віз з карболем, котрим лікар мав відгородити село від сьвіта, аби холєра не зайшла. Переїхав віз попри горбок і закрутив в село, лишаючи за собою довгий хвіст карболового смроду. Душа хотіла вже перейти через потік, що плив попід горб, але невидима сила відкинула еї. Карболь відгородив еї від села. Загадала душа другим боком підійти під село. Завернула, перейшла ліс і великим півколесом. щоби не зачепити громадського пасовиска і не заповітрити єго, дістала ся на другий бік села. Там. під самою границею села стояла руїна старого замчища панського. «Вилізу, — гадає душа, — на мур і звідтам гляну на село». — Приступає близше і бачить, що вже за пізно. В башті зроблено склад протихолєрних паскудств. І туди не приступить. Кружляв сарака пару днів і пару ночей навкруг села, то відсік то відти пробував зазирнути до села... Дарма!