— Сіли всі, — сказала глухувато й уривчасто. — Де метроном?
Хлопець квапливо поставив на підлогу поруч із нею старий метроном, ще з тих, що жили колись у Дмитровій музичній школі. Повозився з ним; почалося цокання.
Тимошик потягнув Дмитра вниз. Той майже впав, сів на п’яти і відчув, як підошви туфель врізаються в зад.
Усі мовчали. Тільки метроном цокав, розгойдуючи стрілку.
— Отже, так, — сказала жінка, дивлячись на Дмитра. — Ти триматимеш платформу… Тобто просто тягтимеш «Бом» на соль малої октави.
Вона дістала камертон. Ударила залізною вилочкою об браслет на руці. Почувся звук, схожий на гудіння хруща.
— Повтори.
Дмитро мовчав.
— Повтори! — вона вихопила пістолет, розірвавши при цьому кишеню куртки.
— Бом, — протягнув Дмитро.
— Точніше!
— Бо-ом…
— На чотири удари метронома. Потім знову. І знову. І якщо ти, падло, зіб’єшся, або в тебе пересохне горло, або ти сфальшивиш — я тебе пристрелю, виб’ю мозок на оту стіну, ти знаєш, я зроблю.
Дмитро судомно ковтнув.
— Є синхрон, — тихо сказав один із чоловіків.
— Я знаю, — жінка, як і раніше, пильно дивилася на Дмитра. — Покажи, як ти це робитимеш!
Знову зазвучав камертон; Дмитро набрав повітря:
— Бо-ом… Бо-оммм…
— Добре, — голос жінки раптом пом’якшав. — Добре, синку, ти з нами проспіваєш і підеш додому. Це ж просто, ти добре співав в ансамблі… Починай за сигналом.
Дмитро перевів подих. Цокав метроном.
— Давай, — самими губами сказала худа жінка.
— Бом, — почав Дмитро, почуваючись ідіотом. Голос його звучав хрипко, але навички збереглися: чув він добре і, один раз узявши ноту, не сходив з неї ні на частку тону. — Бо-ом… Бо-омм…
Чоловік, що сидів навпроти, коротко стрижений, круглоголовий, вступив зі своєю партією в терцію. Наче навколо натягнутого каната — Дмитрового «Бом» — дрібно завився яскраво-синій шнурок. Так вони співали вдвох кілька тактів; Дмитро встиг облизнути губи, підхоплюючи дихання. Жінка дивилася на нього, примружившись, рука її лежала на пістолеті.
Вступив третій голос. Цей був високий, найвищий тенор, його партія була схожа на морзянку, на довгий нервовий сигнал: світла жовта нитка виписувала візерунки на основі каната й синього шнурка. Дмитро почув мелодію — і відразу ж вступив четвертий голос, шелесткий, немов зміїна шкура, дуже складний ритмічно, він повторював мелодію, як ламана тінь повторює рухи танцюриста.
Вступив п’ятий: він теж був тінню третього, але зміщеною в часі: то спізнюючись, то вириваючись уперед, він відтінював мелодію, вступав з нею в діалог. Дмитро насилу тяг своє «Бом»: у нього страшенно розболілося горло. Він знав, що через кілька секунд голос йому відмовить і ні пістолети, ні гаубиці, ні атомна бомба не змусять голосові зв’язки змикатися.
У цю мить жінка розслабила руку, якою стискала зброю, закотила очі й почала свою партію.
У Дмитра стало серце. Голос у жінки був вогнем, що б’ється всередині дзвона, або не вогнем, а птахом, або не птахом, а комахою, що дзвенить об світло за мить до загибелі. Вона виписувала навіть не мелодію, а похідну від мелодії, де були скрегіт по склу, янгольський спів, гуркіт обвалу, похоронний дзвін, патетичне ридання оркестру, крики дітей у парку й скрегіт незмащених дверей, собачий гавкіт, і все це, сполучене найвищим розумінням гармонії, поєдналося, злилося з п’ятьма голосами, утворивши нове ціле.
Дмитро всього кілька секунд чув шість голосів одразу. Злившись, вони утворили нову якість, і звуків не стало. Безшумно водив стрілкою метроном. Шестеро людей, сидячи в облізлій кімнаті, розгойдували непорушне. Як рота, йдучи в ногу, розгойдує міст.
І внутрішній Дмитрів хрущ злетів.
У кімнаті посвітлішало. За вікном зійшло сонце, промінь промчав по підлозі з кутка в куток, і сонце сіло. І одразу знову зійшло. Промчав промінь. Запала напівтемрява, набагато світліша, ніж досі. Облізлі шпалери зрослись, як молода шкіра, і стали яскравішими. З’явилися меблі. Дмитро сидів, по шию потопаючи в журнальному столику.
Шпалери знову потемніли й скрутилися. Знову наросли. Зайшов хлопчик років дев’яти в піонерському галстуку, зупинився, дивлячись у вікно. Справа від нього розійшлася стіна, майнули рожеві клапті, з’явилась і зникла голова робітника в касці. Стіна знову затяглась, і шпалери зі смугастих стали квітчастими. Хлопчик упустив щось на підлогу, вийшов з кімнати, на ходу стаючи вищим і дорослішим. У цю мить жінка піднесла вгору руки, у правій був затиснутий пістолет; через частку секунди вона різко їх опустила, і все припинилося.