Я на мить зупиняюся, відчиняючи важкі скляні двері. Нільс налітає на мене.
«Мені вдалося! — вигукує він. — Я наздогнав їх! Дозвольте відрекомендувати вам найкрутішу нерозлучну пару Норвегії: Альбіно й Гомо!»
Довше стримуватися не було сили. Сміх випорскує з мене, точнісінько так, як випорскує набрана в рот вода, якщо хтось несподівано стисне щоки долонями.
Нільс також регоче. Ми аж заходимося реготом. Від шаленого сміху мені з рук випадає шолом і стрибає сходинками до самого низу, викочується на асфальт і…
— Бачу, гарно почався день!
Ми з Нільсом на мить завмираємо.
Унизу сходів, тримаючи на носаку кросівка мій шолом, стоїть найбомбезніший барабанник сьомих класів.
Усієї школи.
Усього світу.
Маґнус.
— Я так гадаю, це твій?
Він підняв шолом і подивився на мене.
Я аж гикнула, похлинувшись слиною.
Не варто було так реагувати, бо я відразу закашлялася, та так сильно, що вже й не знала, стояти мені чи падати. Я відчувала, як побагровіло моє обличчя. Так уже якось було, коли я подавилася рибною кісточкою на гостині в тітки Муни.
— Ну-ну! — почула я десь ніби здалеку, і раптом чиясь рука — не Нільсова — лягла мені на плече.
Лопаткам стало гаряче, немов сонце пригрівало, але не пекло.
— Глибоко вдихни, — звелів голос. — Ось так. Добре!
Не пригадую, щоб вдихала, але щось, певно, таки зробила, бо відчула полегшення і в горлі, і в животі, і в кістках.
— Ліпше?
Голос звучав зовсім поруч, біля самого лівого вуха.
Я кивнула.
— Добрий спосіб погамувати кашель, — сказав голос. — Іноді й сміх неможливо зупинити по-інакшому.
Голос, здавалося, усміхався.
Я знову зачервонілася. Рум’янець поповз шиєю, руками, аж до кінчиків пальців. Цього разу не від нападу кашлю.
— Гаразд, я покладу твій шолом тут, — сказав голос.
Скляні двері відчинилися.
Мабуть, Нільс намагався щось сказати, я бачила, як ворушилися його губи, коли він піднімав шолом. Однак слів не чула. Чула тільки, як божевільно гупало серце в грудях. Гупало з боку на бік, підстрибувало вгору, тягнучи за собою всі вени й артерії, падало в живіт, ніби на величезний гімнастичний матрац, металося зиґзаґом між ребрами — йому стільки було місця всередині, що воно геть здуріло!
А якби я не пішла до школи того дня?
А якби не нахнюпилася на Нільса, і той не почав мене розвеселяти, бігти за мною і смішити?
А якби я не реготала до кольок, не випустила би з рук шолом!
А якби мені не забороняли їздити велосипедом без шолома!
Маґнус заговорив до мене! Маґнус мені усміхнувся!
Маґнус знав, що мені потрібен шолом!
Маґнус до мене торкнувся!
Тієї миті я забула про все! Я забула, що Тея співатиме разом з «Фьокк Йостіном»! Я забула про її дурнуваті танці. Я навіть забула осмикувати себе, що не варто надто чомусь радіти, бо потім, коли згадаєш, як воно все насправді, буде ще гірше.
Тієї миті я була найщасливішою потворою на світі…
Anyway
Я, до речі, забула згадати про одну річ: Нільс має ще одного друга. Лише після уроків і час до часу, тому це не вважається справжньою дружбою. То не така дружба, як у нас із Нільсом.
Наприкінці літа в Нільса та його мами з’явився сусід. Ми не знали, чи чоловік зі сусіднього будинку, який завжди ходить у строгих костюмах, має дітей. Виявилося, має. За день до початку навчального року він зателефонував Нільсовій мамі й повідомив, що до нього щойно переїхала його донька. Він не надто ще з нею близький, сказав сусід, дівчинка останніми роками жила зі своєю матір’ю у США, але мати померла, тож тепер вона житиме тут і ходитиме до нашого паралельного класу; її звуть Бріттані, чи не могла б вона піти першого дня до школи разом з Нільсом? Бо йому треба на роботу.
Дзвінок, звісно, трохи спантеличив Нільса, мене — коли Нільс зателефонував і все мені розповів — теж. Ми не звикли спілкуватися ще з кимось, нам добре було вдвох. Та даремно хвилювалися. Бріттані чкурнула від нас, тільки-но ми зайшли на шкільне подвір’я, помчала шукати крутіших друзів.
Я заговорила про Бріттані, бо вона певним чином допомогла мені того дня, коли Маґнус підняв мій шолом. Ви, мабуть, зовсім не розумієте, про що я кажу, — її ж навіть поруч тоді не було. Тому почну від початку.
Усе заварилося ще чотири дні тому, коли ми з Нільсом раптом побачили чуже обличчя у вікні його кімнати.
Нільс скрикнув, за ним — я, а тоді ми побачили, що людина за вікном весело регоче. І впізнали її. Важко було не впізнати усмішку з рідкими зубами.