Анотація
Колись вона знала, чого чекати від кожного наступного дня. Тепер усвідомила, що рутина — омана. Будь-якої миті усе може кардинально змінитися. Випадковий погляд, хибне припущення — і чужа таємниця затягує у смертельний вир.
Драматичні події минулого не відпускають сім’ю Грушевських. Чи все так, як здається? А раптом вбивця весь час був поруч?
Ксенія Циганчук
Хто тебе вбив?
Усі персонажі, описані в романі, — вигадані
Будь-які збіги — випадкові
Пролог
— Гм... схоже, справді наковталася снодійного, — задумливо промовив поліцейський, укотре перечитуючи прощального листа. — Що скажеш, Васильовичу?
— Ну, ти ж знаєш, нічого однозначно наразі сказати не можу. Все — тільки після детального огляду тіла та розтину, — роздратовано відповів судмедексперт.
Він не вельми полюбляв слідчого, якого цього разу викликали на місце події: постійно ставив дурнуваті питання. Ну, от як можна стовідсотково назвати причину смерті без розтину? Ця молодь зараз така нетерпляча...
Сьогодні дощило. Неприємний вітер пронизував до кісток. Він і досі не міг зігрітися після вулиці, незважаючи на те, що потрапив у приміщення вже доволі давненько. Без сумнівів, ще кілька днів, і зима вступить у свої права. Хоч до календарної ще майже місяць. Літній чоловік зіщулився: його морозило. Невже застуда? І це тільки початок сезону холодів.
Роздивився. Кімната акуратна, відразу помітно, що в квартирі жила жінка. Лише біля нічного столика на підлозі розкидані журнали. То чоловік померлої ненароком скинув їх, коли намагався привести дружину до тями. Ну, так, наразі нічого на місці події змінювати не можна. Тож поки буде так. Знову поглянув на тіло, що лежало на ліжку.
Років тридцять, не більше. Ну, і навіщо вкорочувати собі віку? Жила би... За твердженням сусідки з поверху нижче, минулого вечора жінка повернулася з роботи, видавалася занадто тихою, неговіркою. Мабуть, уже на той момент усе вирішила. Наступного дня її знайшли мертвою. Поряд — прощальний лист з поясненнями та порожня пластинка «Соннату». Коняча доза снодійного. У листі нічого особливого. Якщо коротко — життя не виправдало сподівань. І все продумала заздалегідь! Для задуму обрала день, коли чоловік поїхав у відрядження.
Перевів погляд на чоловіка. Замучений, блідий і думками геть далеко звідси. Мовчить, ледь допитали. Теж тридцять років. Уже хвилин двадцять, як просто дивиться поперед себе й нічого довкола не помічає. Не дивно, хіба не будеш шокованим, коли «друга половинка» раптом надумала вкоротити собі віку? Ще, звісно, потрібно підтвердити це експертизою... Зітхнув. Ну, і чого цій молоді не вистачає?..
Розділ 1
Три роки по тому
Днина виявилася зимною. Вересень цього року здивував: перша половина місяця по-літньому тепла, друга ж — страшенно холодна. Сильний вітер ледь не повисмикував із землі вінки. Аліна акуратно прив’язала їх до металевого хреста за допомогою стрічечок, які вже, до слова сказати, частково струхлявіли від довгого перебування під відкритим небом у будь-яку погоду.
Час рушати.
Настрій препаскудний, як би сказала мама. Вона не озирнулася. Коли йдеш — то вже йдеш. Озиратися не потрібно, інакше ще довго не зможеш піти.
Машинально, як завжди, читала написи на пам’ятниках, вираховуючи роки життя і порівнюючи з материними. Роки поховання: 2015-ий, 2016-ий, 2017-ий. А от народження... в більшості давніше за мамині. Так і має бути. Людина має помирати не раніше ніж у дев’яносто, а то й пізніше. На деяких фото померлі були середнього віку. Просто рідні використали старі світлини: або не мають новіших, або ж забажали, щоб їхні близькі лишалися в спогадах молодими.
Біля колонки літня жінка набирала воду. Аліна пройшла повз, роздивляючись довкола. Сьогодні тут більше відвідувачів: неділя. Та й не така вже рання година. Знову мимоволі перечитувала імена й роки на могильних табличках. «Гм, скоро я, певно, їх напам’ять знатиму», — подумалось.
Сірі хмари заполонили все небо, погрожуючи дощем. Аліна ретельніше загорнулася в куртку, відчувши, як холод пробирає до кісток — через свою надмірну худорлявість вона легко мерзла. Вітер розтріпував довге світле волосся, вона марно намагалася з тим боротися.
Увагу її привернули ворони, що саме перелітали від однієї до іншої могили в пошуках харчів.
«Вночі, мабуть, від такого було б лячно. Хоча... То ж всього лишень птахи. Що вони зроблять? Та й мерці не оживають насправді. Тут уже нікого нема. Душі відлетіли в нове життя, у могилах самі кістки...»