Друга Антона — Вітю — вона була дуже навіть рада бачити. Вони, власне, і досі час від часу зустрічалися усією компанією, згадували старі добрі часи. Герман теж зрадів, нарешті зустрівшись з давнім приятелем.
Час рушати невпинно наближався. Марія ще більше напружилася. Інстинктивно вона зрозуміла, що не лише їй ніяково: усім іншим теж. Навіть Герману. Маргарита Іванівна запропонувала Віті свою фірмову страву, проте той увічливо відмовився.
Відкладати було більше нікуди, і родина нарешті поїхала на могилки.
* * *
Прогноз синоптиків, на диво, справдився, й у п’ятницю ввечері нарешті випав перший цьогорічний сніг. Щоправда, ті обіцяли лапатий, а наразі падав дрібний та мокрий. Хоча хтозна, як буде потому? Можливо, вночі його побільшає.
Вечоріло. Всі вони досі стояли біля могили. Спершу говорили про Антона: згадували. Потім кожен замислився про своє. Маргарита Іванівна, як завжди, розплакалася. Чоловік обійняв її за плечі й лагідно пригорнув. Марія, здавалося, не відчувала нічого. Хоч насправді то було не так. Вона просто намагалася не думати. Не згадувати. Занадто боляче то все було.
Мілана змерзла й нетерпляче тупцяла біля батьків, попервах допитуючись, коли вони нарешті підуть. Зрештою малá замовкла, втямивши, що дорослі зараз не в тому настрої, аби зважати на її рюмсання. Обличчя дядька вона не могла достеменно пригадати, проте в пам’яті лишилися певні спогади. Навіть про Марію. Мілана на мить пригадала, як Антон та Маша доглядали її. Щось невиразне виринало в її голові. Мілана точно знала, що тоді вона їх любила й завжди раділа, коли дізнавалася, що ті мають прийти, аби посидіти з нею.
Проте так тривало не завжди. Одного разу все поінакшало. Вона не могла знати, чому — не розуміла, що сталося. Проте дівчинка відчула зміни. І ті зміни відвернули її і від Антона, і від Маші. Якось, прокинувшись посеред ночі, вона почула, як молоде подружжя сварилося. Слів вона не розібрала. На ранок змінилася їхня поведінка: Антон спохмурнів, Маша теж. Ніхто на неї не звертав уваги так, як дотепер. Здавалося, вона навіть дратувала їх. Кілька разів ті гримали на неї цілком безпідставно. Дівчинка не розуміла, що зробила не так. Образа душила її... Відтоді Мілана перестала чекати їх із нетерпінням. А ще за два місяці дядько Антон несподівано помер, а тітка Марія перестала навідувати її.
З часом вона взагалі почала їх забувати.
Лишився тільки неприємний осад.
* * *
Після відвідин кладовища настрій геть зіпсувався. У всіх. Вони повернулися додому, коли на вулиці зовсім звечоріло. Сніг падав уже лапатий, вітер дужчав. Замерзли страшенно. Мілана змучилася, її ледь упросили повечеряти, відтак відправили спати. Дорослі ж вирішили продовжити поминки Антона. Геннадій Грушевський дістав підготовлене для цього спиртне: Галка та Марія обрали домашнє вино, інші — горілку та коньяк.
Розмістилися у вітальні. Вадим та Галка допомогли Маргариті Іванівні розкласти на столі закуску. Грушевський-старший розлив усім охочим вино та горілку. Тільки Вітя обрав коньяк. Спершу розмова не клеїлася, та поволі алкоголь допоміг трішки розслабитися й почалася сяка-така бесіда, проте вже не про Антона, а на загальні теми.
Настрій і досі був паскудний. На вулиці владувала справжня зимова заметіль, вітер гамселив по віконних шибах. Геннадій опустив ролети. Світло в кімнаті було тьмяним, від того ставало ще мерзотніше. Марія не раз замислювалася над тим, чому родичі не зроблять у цій квартирі сучасний ремонт — із натяжними стелями та нормальним освітленням. Стара радянська (хоча й доволі коштовна) люстра не могла якісно забезпечити світлом. Ні, ця пара не жадібна — просто консервативна. Особливо Маргарита Іванівна. Ця риса не вельми подобалася невістці, але що вдієш? Не перевиховувати ж їй старше покоління.
Марія з цікавістю почала роздивлятися кожного. Тарас та Настя виглядали змученими й майже не розмовляли. Втома особливо позначилася на Насті: її руде волосся було недбало зібране в кінський хвіст, окремі пасма спадали на високе чоло. Марія зауважила ще більше сивини, яку Настя чомусь завжди вперто ігнорувала, а на обличчі в матері Мілани з’явилося більше зморшок. І все це притому, що їй лишень тридцять шість. Тарас повсякчас чухав своє неголене підборіддя, ніби чимось серйозно переймаючись. Немите волосся на голові стояло сторчма, від нього тхнуло потом.