Вона завмерла.
«Красивий. Неймовірно».
На одному з пам’ятників Аліна помітила зображення молодого чоловіка з сяючими очима, сповненими життя. Невідомий майстер добряче попрацював, створивши ілюзію, начеб вітер куйовдить його злегка відросле, витке волосся. Чоловік виглядав щасливим.
«І справді гарний, — погляд знайшов роки життя. — Помер усього-на-всього два роки тому. Отже, пам’ятник зовсім новий. Антон Геннадійович Грушевський. Тридцять три роки. Геть молодий, зараз було би тридцять п’ять».
Аліна не втрималася й підійшла ближче, аби роздивитися.
«Цікаво, хто наносив зображення?» — їй подумалося, що потрібно мати справжній талант, аби так майстерно відтворити світлину.
Аліна пошукала очима фотографію, але не знайшла.
Поховання здавалося акуратним, отже, рідні приходять часто.
Зненацька вухо вловило незрозумілий звук. Аліна здригнулася від несподіванки й озирнулася: на неї витріщався незнайомець — без жодних сумнівів, він прийшов саме до цієї могили. Літній чоловік у чорному пальті виглядав похмурим й прискіпливо роздивлявся її. Від нього віяло ворожістю. Аліна знітилася й швидко пішла, за своєю звичкою, не озираючись.
Пара нерухомих темних очей подивилася їй услід.
* * *
Наступний день минув швидко, хоч це й був понеділок. Аліна кинула погляд на годинник: за десять сьома. Зовсім скоро можна рушати додому.
— Ти не бачила журналу АБ9? — до кабінету заскочила викладачка англійської.
— В Юлі, — коротко відповіла Аліна й усміхнулася. На курсах іноземних мов вона працювала адміністраторкою, тож саме до неї прибігали всі, хто мав питання.
— Гм... поняв, — відказала Альона й побігла на заняття.
Був кінець місяця, і методистка, себто Юля, перевіряла вичитану кількість годин у викладачів. Майже всі журнали зараз зберігались у неї. Після Альони в офіс заскочив новий клієнт, хлопчина років двадцяти, розпитуючи, до якого числа необхідно сплатити за навчання.
«Ну, здається, все, — подумалось, щойно за хлопцем зачинилися двері. — Можна тупцяти додому». Аліна зітхнула. Після смерті матері минуло вже півтора року, а в порожню квартиру все ще важко повертатися. Особливо тепер, із настанням осені. Аліна вимкнула комп’ютер, відтак ксерокс, поскладала в кабінеті все, що, на її думку, «криво» лежало, глянула на себе в дзеркало й вийшла, замкнувши двері свого кабінету на ключ.
— Вже йдеш? — при виході з навчального закладу зіштовхнулася з Юлею. Методистка всміхнулася. Її строгий костюм та серйозний вираз обличчя часто вводив людей в оману — насправді Юля була ще тією реготункою. —
Аліно, а той чоловік не телефонував? — поцікавилася вона, всміхаючись.
— Який? — не відразу зрозуміла адміністраторка.
— Ну, той, який доконче хоче вивчити німецьку за місяць?
Часто-густо до них на курси зверталися такі, які чомусь вважали, що іноземну можна опанувати за кілька днів.
І щиро дивувалися, коли їм повідомляли, що це, м’яко кажучи, не зовсім реально. Аліна засміялася:
— Ні, не телефонував.
Юля показово зітхнула, втім, очі її лукаво посміхалися:
— Ясно. Ти додому?
Аліна ствердно хитнула головою. Хотілося б їй мати таку саму веселу вдачу, як у Юлі.
— Все нормально? Ти якась невесела.
— Все нормально, Юлю. Не переживай.
— Ну, добре. До завтра, тоді!
— До завтра! — Аліна помахала рукою й вийшла.
Ще хвилинка — і вона нарешті на свіжому повітрі. Аліна зіщулилася, відчувши холод. Вечоріло. Додому не хотілося. Вона зупинилася, вирішуючи, що робити. Швидко дістала мобільний і набрала номер подруги.
— Привіт! Можеш говорити?.. Слухай, а ти не хочеш пройтися?.. Прийти до тебе? Добре, давай так.
Аліна звеселіла: вечір урятовано, вона не буде сама. Жваво спустилася сходами й швидкою ходою попрямувала на зупинку. Аліна працювала поблизу автовокзалу, тож тут юрмилося чимало людей: хтось повертався з роботи, хтось біг у «Сільпо». На перший погляд — усе, як завжди, та вона піймала себе на думці, що атмосфера поінакшала: стала ніби ворожою. Люди видавалися похмурими, навіть діти сміялися якось неохоче.
«Аліно, ти себе накручуєш. Тут усе, як завжди».
А втім, вона відчула, як її поволі заполонює відчуття тривоги. Мов отруйна змія, воно поповзло спиною, швидко обплітаючи все тіло своєю холодною слизькою лускою. Інстинктивно Аліна роздивилася довкола. Звідки взялося це несподіване чуття? Все, як і в будь-який інший день, проте щось насторожувало.
Аліна стишила ходу, намагаючись зрозуміти, що не так. Повз пробігли діти, вигукуючи щось веселе одне одному. Неподалік тупцяли на одному місці «міняли». Машини повільно проїжджали в напрямку вулиці Орлова й назад. Усе, як завжди, — тільки якось вимушено. Ніби всі довкола знають якусь таємницю, яка їх страшенно гнітить. І лише Аліна досі не в курсі того, що трапилося.