Чоловіки обговорювали, вочевидь, родинні справи. Аліна дослухалася: ні, говорять не про Антона. А ще з розмови вона зрозуміла, що їхнє тренування закінчується. Приятель голомозого зібрався зробити два останніх підходи на якомусь тренажері. Сам же об’єкт її стеження... став на бігову доріжку поряд, аби побігати «хвилин п’ять».
В Аліни перехопило дихання: необхідно щось придумати, аби познайомитися! Навряд чи шанс бачити його поряд випаде ще раз. А через нього можна буде дізнатися, як і чому помер Антон Грушевський. І чи то таки дійсно його дружина.
Як на те, Аліна не належала до типу жінок, які легко знайомляться. Вона кинула погляд на бороданя, проте він не звертав на неї уваги. У голові плуталося, нічого путнього на думку не спадало. Тим часом його друг завершив «підходи» й підійшов до нього. Чоловіки знову заговорили про своє. Час спливав.
— Ви не знаєте, хто тут хороший тренер? — Алінка сама не очікувала від себе цього запитання.
— Прошу? — перепитав супутник голомозого.
— Хто тут нормальний тренер, з яким можна персонально тренуватися? — хрипким голосом повторила.
— Та ніби всі нормальні, я знаю... — замислився незнайомець. — Ти не знаєш, хто тут хороший тренер?
— Тарик, ти в мене питаєш? — засміявся Герман.
— А, ну так, «сами мы не местные», — пожартував російською його друг і собі розсміявся. Відтак звернувся до Аліни: — Ні, на жаль, не можемо з цим допомогти, — повів плечима.
— Ви почитайте відгуки в неті, — порадив голомозий, водночас зменшуючи швидкість.
В Аліни тьохнуло серце: зараз підуть!
— Відгуки в неті? — в роті пересохло від напруження.
— Так, упевнений, ви там щось знайдете. Просто введіть «Манхеттен. Фітнес-клуб. Відгуки». Не сумніваюся, що знайдете потрібну інфу.
«Ого! А усмішка його дуже навіть мила. І погляд щирий та відкритий», — Алінка зачарувалася.
— Герман, — представився.
— Кгм... Я — Аліна, — промовила, заїкаючись. — Приємно позна...омитися, — від нервування Алінка «ковтнула» літеру «Й».
Відразу відчула, що червоніє.
— І мені приємно, — промовив Герман. — А це ось Тарас, який насправді мав би знати, хто тут хороший тренер. Ти скільки часу вже сюди ходиш? — мовив жартома, на що той лише розвів руками та розсміявся.
Алінка пильніше вдивилася в обличчя Тараса. Його вона теж бачила на цвинтарі минулої неділі.
— Ну, що, ходімо? — несподівано запропонував Тарас. — А то мене вже Настя видзвонює, — замість того, щоб відповісти на дзвінок Тарас відхилив його. — Можу підкинути, куди тобі потрібно.
Серце в Аліни завмерло: «Невже зараз підуть?» Вона намагалася вигадати бодай щось, аби врятувати ситуацію, та мозок уперто відмовлявся придумати хоч сяку-таку ідею.
— Та ні, ти йди, я ще хочу позайматися. Мені на сьогодні поки мало, — голомозий витер піт з чола маленьким рушничком з написом «Manhattan».
Аліна не повірила власним вухам.
— Справді? Ну, ти сьогодні розійшовся! — усміхнувся супутник Германа. — Гаразд, тоді я піду, — хлопці потисли один одному руки й Тарас попрямував із зали, на ходу телефонуючи комусь.
«Очевидно, Насті», — подумалося Аліні. Вона хотіла попрощатися, проте чоловік пішов, навіть не глянувши на неї. Так, ніби хвилину тому й не спілкувалися. Стало неприємно, та Алінка проковтнула образу, зосередившись на головній меті.
— Дружина шукає? — бовкнула перше, що спало на думку, і відразу схаменулася: ну, як можна таке питати в незнайомого чоловіка??? Чи... нічого страшного?
— Так, — мовив Герман, ніби знехотя. — То по роботі. Вони разом працюють, — посміхнувся. — Ви теж новачок у цьому спортзалі?
— Так. І ви? — з радістю вхопилася за запитання.
— Так, я колись жив у Рівному, але багато років тому переїхав до Києва. Оце приїхав до родичів у гості.
До двох сусідніх орбітреків підійшли дівчата, весело щось обговорюючи.
— Певно, в Києві краще? Цікавіше ніж у Рівному.
— Так, мені й справді цікавіше там. Проте в маленькому місті свої плюси теж є: воно спокійніше, не таке хаотичне. Цього мені в нашій столиці бракує. Спокою, маю на увазі.
— Але переїздити ви не плануєте?
Щось у ньому було. Перше враження про те, що цей чоловік сердитий, поволі зникало. Можливо, тоді, на цвинтарі, він просто видався таким? Насправді ж сумував за родичем? Розмова її не напружувала, навпаки: вдавалася легко. З ним не відчувалося тої ніяковості, як поряд із Тарасом ще кілька хвилин тому. А ще здивувала його мова. Бородань досить непогано спілкувався українською. Через роботу на мовних курсах у неї вже давно з’явилася звичка звертати увагу на те, як хтось розмовляє. Гм... у Києві зазвичай розмовляють російською чи суржиком...