— Ні, переїздити не планую. У мене там своя справа: займаюся доставкою їжі по місту. Маю вже кілька офісів у різних районах Києва, тож... — розвів руками. — До речі, в Києві для мене поїсти — не проблема. Проте парадокс: тут не знаю, куди податися. Голодний страшенно. Не підкажете якийсь хороший заклад?
«Ну, так, який же хороший заклад йому підказати?» — Алінка чудово розуміла, що ті кафе, в які ходить і вважає «хорошими» вона, абсолютно не відповідатимуть смаку людини зі столиці, яка, до того ж має там непоганий бізнес.
— Зверху є бар та ресторан, — єдине, що змогла пригадати. Позаминулого року вони з колегами святкували в ньому корпоратив, тож точно знала, що там справді гарно.
— Складете мені компанію?
Останнє запитання вщент збило з пантелику. Він запрошує на обід?
— Не люблю їсти сам. Погоджуйтеся. Сьогодні неділя — вихідний. На вулиці огидна погода. Я залюбки вас пригощу.
Герман зупинив бігову доріжку, даючи зрозуміти, що тренування для нього закінчилося. Він не зводив із неї темних очей. На мить Алінці подумалося, що не такий уже він і простий, як видається на перший погляд. Проте щойно Герман знову всміхнувся, як підозри розвіялися. Алінка всміхнулася у відповідь і хитнула головою, згоджуючись.
* * *
У «Скайбарі» виявилося не велелюдно. Вони лишили речі в гардеробі й поглядом обирали, де сидітимуть. Аліна почувала себе не у своїй тарілці: і заклад не її рівня, і чоловік теж. Та й узагалі, поряд із протилежною статтю вона постійно шарілася, а цей... від нього аж віяло чимось особливим, незвичним. Герман здавався впевненим у собі й дуже спокійним. Тут він відразу відчув себе, мов риба у воді: швидко пішов до столика біля вікна — так, немов завітав сюди не вперше. Вона, кивком голови погодившись на обране місце, попростувала за ним.
Машинально почала порівнювати його з Антоном: зовсім не схожі. Антон уявлявся їй надзвичайно чуйним та добрим. Ні, не те щоб Герман знову здався сердитим, проте...
Новий знайомий підійшов до стільця й відсунув його, пропонуючи сісти. Алінка, ніяковіючи, ковтнула слину, слова застрягли у горлі. Вона не знала, чи за етикетом потрібно щось казати, проте, сідаючи, таки спромоглася на тихе: «Дякую». Такі ввічливі чоловіки траплялися їй, проте з цього нічого хорошого ще жодного разу не вийшло. Як правило, то були звичайні собі багатії, які знали, як правильно поводитися з молодою жінкою, аби потім банально вкласти її в ліжко. Тому цей жест їй радше не сподобався.
Відвідувачі закладу розсілися один від одного на певній відстані, тож біля них ніхто не сидів. Це мало надати розмові більшої інтимності, ніж їй того бажалося. В якийсь момент Алінка зрозуміла, що хотіла б, аби за сусіднім столиком сидів ще хтось. Тоді вона почувалася б комфортніше. Пробіглася по собі оцінювальним поглядом. Якщо простий одяг вона ще якось могла терпіти (бідність — не вада), то зламаний бігунок на сумці змушував червоніти. З іншого боку, вона давно навчилася тримати сумочку так, щоб цей ґандж не впадав в око.
До них відразу підійшла офіціантка в фірмовому вбранні закладу, принісши меню. Ввічливо поцікавилася, чи планують замовляти відразу та чи може вона щось порадити.Герман чемно заперечив, мовляв, самі визначаться за кілька хвилин.
«Гм... офіціантку не роздивлявся, — зауважила Алінка. — Плюс на його користь».
— Досить великий заклад, — посміхнувся новий знайомий, роздивляючись.
— Так, немаленький, — погодилася Аліна. Ніяковість ніяк не хотіла відступати, проте їй пригадалася справжня мета знайомства, і це додало сміливості. Чого раптом вона має перейматися, що він про неї думає, якщо головне — вивідати в нього про Антона Грушевського? — Зверху ще ресторан є, — додала.
— Гарний? — усміхнувся.
І вкотре її здивувала його щира посмішка. Рідко зустрічаєш настільки відкритий погляд. Тільки очі не здавалися щасливими... Вони видавалися... сумними?
— Так, досить симпатичний, — всміхнулася у відповідь.
— Отже, наступного разу підемо туди.
«Він запрошує на нову зустріч?» — здивувалася.
Ствердно хитнула головою:
— Підемо.
«Гм, шанси дізнатися про Антона таки є».
Герман затримав на ній свій погляд — Алінка натомість, зніяковівши, опустила очі.
За розмовою час минав швидко. Бородань виявився цікавим співбесідником. Говорили на безліч тем. Щоправда, більше розповідав її новий знайомий: про подорожі, про роботу та про життя в Києві. Зовсім скоро перейшли на «ти». Весь час вона намагалася роздивитися в ньому щось, що би нагадало Антона, проте марно. Чоловіки геть не були схожими. Померлий усе-таки здавався їй м’якшим і простішим. Хто ж вони один одному?