Аліна не мала звички розпитувати про сім’ю, та втім, таки наважилася.
— Батьки мої живуть у Броварах. Тато колишній військовий, зараз — начальник охорони на одній фірмі. Мама у школі працює, географію викладає.
Згадка про те, що мати вчителька, якось таки заспокоїла. То ось звідки в нього може бути ця галантність: він з інтелігентної родини!
— А ти? Чим займаєшся ти й твої батьки? Я про тебе поки нічого не знаю, на відміну від тебе. Ти справжнісінький шпигун. За такий короткий час вивідала про мене стільки всього, — Герман перейшов від салату до качиної ніжки із печеною картоплею. Аліна не наважилася замовити собі якусь дорогу страву, обмежилася чи не найдешевшим у меню — овочевим салатом та грибним супом.
— Та в мене все якось набагато простіше, ніж у тебе, — всміхнулася. — Працюю адміністратором на курсах іноземних мов. А батьки... тато живе далеко звідси, в Харкові. Батьки розлучилися, коли мені було шість років. Зараз у нього інша сім’я, я з ними не часто спілкуюся. А мама... — Аліна взяла вимушену паузу: їй досі складно говорилося про те, що сталося. — Мама померла близько року тому від раку.
— Вибач. Не хотів тебе засмутити... Співчуваю.
— Нічого, все гаразд. Ти ж не міг знати... Як тобі тут? Подобається? — вирішила змінити тему.
— Так, тут досить непогано. Впевнена, що не хочеш замовити вина? Випили б за знайомство, — запропонував.
— Та я якось не звикла вживати алкоголь вдень. Не мій то час для цього.
— Ну, дивися, як знаєш. М-м-м... Вони дійсно гарно готують. Спробуй, — він простягнув їй шматочок качиної ніжки на своїй виделці. — Смачно?
Ствердно хитнула головою, пережовуючи м’якеньке м’ясо.
— Ти знаєш, ти досить незвична, — несподівано промовив Герман.
— Незвична? Що ти маєш на увазі?
— Сам поки не знаю. Просто складається таке враження.
Він поправив пасмо волосся, що спадало їй на обличчя. На диво, Алінка в цей момент не зніяковіла. Його жест видався таким природним, що не викликав у неї жодного внутрішнього спротиву.
— Мені здається, я тебе бачив на кладовищі минулої неділі. Таке могло бути?
Серце тенькнуло.
— Так, я щонеділі їжджу до мами. Ну, крім сьогоднішньої. На цвинтарі зараз болото, — стенула плечима. —
А ти часом не йшов у великій компанії — людей із десять там було. Ви переді мною йшли.
— Так, то були ми. Рівне таки маленьке місто. В цьому плані воно не змінилося, — знову всміхнувся, проте якось не дуже весело. — Ми приходили на похорон. Вбили мого друга дитинства.
— Вбили? — Алінка не повірила власним вухам.
— Так.
— Хто? Вже відомо?
— Ні. За попередньою версією, Юрку пограбували й вбили. Очевидно, щоб потім він не зміг впізнати нападників. Не знаю, що в нього можна красти, він не був заможним.
— Нічого собі! Ясно... А є якісь сліди? Ну, не знаю, зачіпки?
Герман заперечно похитав головою.
— Немає. Принаймні поліція нічого не каже.
Аліна на мить замислилася, чи варто запитувати. Але ж, якщо не зараз, то коли?
— А мені здалося, чи ви ще до когось на могилу приходили? Ви просто всі разом спинилися біля чийогось поховання. Даруй, що запитую. Може, не варто...
— Ні, все гаразд. Ми приходили пом’янути мого двоюрідного брата Антона.
Вона затамувала подих: нарешті вона дізнається про нього хоч щось!
— Він загинув два з половиною роки тому в автомобільній аварії.
— Який жах! — вихопилося в Аліни.
— Так, я саме й приїхав, аби з усією родиною та друзями пом’янути його. І ми це зробили відразу в день мого приїзду, в п’ятницю. Та не так сталося, як гадалося. Довелося знову повертатися на цвинтар, уже на новий похорон.
— Жах!
— Так, шкода Юрку. Людина хороша була.
— А той твій двоюрідний брат... — почала Алінка.
— Антон?
— Так, Антон... — вона прочистила горло. — Яким він був? Ну, якось цікаво...
— Своєрідний, я би сказав. З одного боку веселий та спокійний, а з іншого... З іншого... Ну, як би це краще сказати... Людиною настрою він був, чи що. Міг спалахнути в будь-який момент. Хоч насправді добрий. Ми виросли разом. Я на рік молодший від нього. З дружиною, як на мене, йому не пощастило. Стерво справжнє... Вибач.
— Та ні, нічого. Кгм... То він був одруженим?
— Так, а що? — Герман глянув на неї якось по-іншому, прискіпливо. Так, немов намагався зрозуміти, що в неї зараз на думці.
— Ні, нічого, просто запитала.
— Її звати Марія, вона теж приходила разом з усіма на кладовище. Ти мала бачити її. Щоправда, там було кілька жінок. Вона така, з довгим каштановим волоссям до пояса, повнувата. Не звернула увагу?
— Ні, — збрехала.
— Ну, то таке... неважливо, — нарешті Герман знову всміхнувся. — Вибач, я тебе «загрузив» цим всім.