— З яким саме? Тим, що зі школи чи з універу?
— Той, що з універу, — Галка посунула ближче горнятко з гарячим чаєм, якого захотілося після смачної вечері. — Той, що зі школи, Омельчук, зараз живе в Славуті. Одружився, два роки вже там.
— Он як, — відказав Герман: здогадки виявилися правильними.
«Зараз захочуть, аби я з ним зв’язався».
— Ви ж гарні дружбани були, — почав Вадим. — Я мав на думці сам йому написати, але ж ти з ним в кращих стосунках. А ми так, через тебе тільки знаємося.
— Так, ми спілкуємося. А що таке?
— Ми просто подумали, що він міг би допомогти в розслідуванні вбивства Юрки, — хриплим голосом промовила Марія.
Це була ледь не перша її репліка за всю зустріч. Дівчина погладила шрамик над бровою.
— Та чим він допоможе? Він же в патрульній. Вони вбивствами не займаються.
Офіціант приніс нову порцію алкоголю. Цього разу замовили коньяк для хлопців та вино дівчатам.
— Так, але принаймні буде своя людина, до якої можна звернутися. Впевнений, він зможе хоч щось для нас дізнаватися.
— Вітя, Льошка там зовсім небагато часу працює. Навряд він зможе нам допомогти.
— Ну, але ж можна принаймні спробувати, — вороже промовила Марія.
Герман спрямував свій погляд на неї.
— Ти так кажеш, ніби я не хочу, щоб знайшли вбивцю Юрки, — холодно відказав.
— Я цього не казала. Це ти зараз висловив цю думку.
— На що ти натякаєш? — процідив Герман.
Зависла несподівана тиша.
— Давайте не будемо сваритися. Ситуація непроста, це зрозуміло. Ніхто нікого не звинувачує, — спробувала залагодити непорозуміння Галка.
— Те, що я мав колись конфлікт із Юркою, нічого не означає. Все давно минулося й забулося. Ми з ним помирилися, і вам всім про це відомо, — Герман не на жарт обурився.
— Я ще раз повторюю: я тебе ні в чому не звинувачувала. Це ти сам з якогось дива повернув розмову в це русло.
Герман лише невдоволено гмикнув. А й справді, Марія нічого такого не казала. Він просто встиг себе накрутити.
«Необхідно тримати себе в руках».
— То ви хочете, щоб я з ним поговорив? Добре, я поспілкуюся з ним. Зараз же напишу йому в фейсбуці, — все ще доволі роздратовано мовив Герман, дістаючи телефон. — Якраз онлайн.
Швидкими рухами пальців забігав по сенсорному екрану.
— Ну, все, написав. Чекатимемо на відповідь, — поклав телефон на стіл і глянув на всіх. Силувано посміхнувся.
Друзі перезирнулися. Так, вони були задоволені, що зараз отримають відповідь. Їх збентежило лише одне: ніхто не очікував такої різкої реакції від Германа. Навіщо так нервувати? Ніхто навіть і не думав закидати йому про те, що було колись. Вадим відразу змінив тему, а за кілька хвилин Олексій таки відписав. Приятель погодився на зустріч, запропонувавши для цього наступний день. Домовилися теж у «Серванті», вдень.
Розділ 5
— Як тобі фільм? — Герман притримав двері для Аліни, коли вони виходили з кінотеатру. Група студентів вийшла за ними.
— Ти знаєш, враження неоднозначні. Ніби й непоганий, але я особисто очікувала кращого. А як тобі?
Вітер пробирав до кісток. Алінка зіщулилася.
— Мені сподобався. Я задоволений, що сходив. Дозволиш? — Герман взяв її під руку.
Алінка мовчки кивнула, всміхнулася. У голові все ще гуло від надміру гучного звуку. Вона зажмурилася, намагаючись призвичаїти очі до вуличного освітлення. Поки вони дивилися фільм, зовсім звечоріло.
— Голодна?
— Так, — промовила, трішки подумавши.
— Пропонуй, куди піти поїсти. Ти краще знаєш наше місто.
Та поки Алінка думала, Герман вирішив внести пропозицію:
— Ми з тобою мали відвідати ресторан у Манхеттені. Ходімо?
— Чому ні? — відказала Алінка, і вони відразу з майдану Незалежності попрямували до «Скайбару».
— Чим займалася цілий день?
— Та так, нічого особливого. Хатні справи. Ти?
— Та теж нічого особливого. Зустрівся із давніми друзями, посиділи в кафе, поділилися новинами, що в кого сталося, поки не бачилися, — Герман роздивлявся. Подумки зауважив, що місто таки поінакшало. Рівне змінювалося постійно: приїжджаючи, він щоразу помічав щось таке, чого раніше не було. Зараз і поготів, після майже трирічної відсутності, багато нового кидалося в очі.
— Про що замислився?
— Про те, як змінилося Рівне. Не впізнаю рідного міста.
— Так, останнім часом тут відбувається багато змін. Ловлю себе на тому, що вже важко згадати, що знаходилося, скажімо, на місці «Вопака» біля дванадцятої школи чи там, де зараз «Чайка»7.
— Я то ще це пам’ятаю. Мабуть, тому, що, коли їхав з Рівного, й обласна друкарня ще була, й Молокозавод... Сьогодні, коли бігав містом, не міг надивуватися... Так, змінюється все, нічого не стоїть на місці. Навіть якщо не помічаєш змін, це не означає, що вони не відбуваються, — Герман знову невесело всміхнувся й глянув на Алінку.