«Певно, саме в такий момент поліграф фіксує неправду, — чомусь подумалося. — На основі пришвидшеного дихання та потіння».
Проте перед ним сиділа людина, не детектор брехні.
— Я ще раз вас запитую: де ви були в ніч вбивства, з вісімнадцятого на дев’ятнадцяте листопада? — з натиском промовив оперативник.
— Ми грали з приятелем у більярд. В «Альбіоні», чи як там цей заклад називається. Не сумніваюся, у Вітька ви про це запитували. Впевнений, він сказав те саме, що й я зараз. До того ж можна допитати працівників бару.
— Не потрібно розповідати мені, як виконувати свою роботу, — процідив Кондратюк. Його бичачі очі недовірливо свердлили Германа. — Що ви робили потім?
«Ну, ось... Це питання», — Герман облизав пересохлі губи.
— Ми поїхали додому, — коротко відповів. — Викликали таксі й поїхали, — уточнив.
— Ви живете тут?
— Так.
— О котрій ви повернулися?
Герман потер чоло, вдаючи, що згадує.
— Не пам’ятаю. Годині, певно, о першій ночі.
— О котрій ви залишили сам заклад?
— Ну, очевидно, хвилин за десять до того, як потрапив додому. Їхали ми недовго.
— За твердженням вашого приятеля, він приїхав додому раніше: початок першої.
— То ви вже й його встигли повторно допитати? Чи це ви так запам’ятали, що Вітька казав?
— У мене всі свідчення занотовані, — коротко відрізав непроханий гість.
— Щось не бачу, щоб ви зараз щось записували, — помітив Герман.
— Я запишу, ви цим не переймайтеся. Пам’ять маю хорошу. Я би на вашому місці не псував зі мною взаємин.
Запанувала коротка напружена тиша. Відтак Герман нарешті відповів:
— Ну, можливо, це був і початок першої. Я вже погано пам’ятаю. Того вечора ми випили. Можна і переплутати у такому стані.
— У такому стані можна не лише час переплутати.
— На що ви натякаєте? — спалахнув Герман.
— Ваша тітка теж стверджує, що повернулися ви орієнтовно в першій, — замість відповіді зауважив опер. — Що ви робили майже годину? Куди ви поїхали?
Якби ж то він це пам’ятав! Того вечора вони з Вітькою так набралися, що його геть розморило. Такого вже давно з ним не траплялося. Зовсім не мав гадки, де був та що робив, навіть не міг згадати, як повернувся додому. Герман укотре облизав пересохлі губи. Він знав, що рано чи пізно йому можуть поставити це запитання. Ледь не щоночі його тривожила ця думка, заважаючи спокійно спати. В роті все пересохло, спробував ковтнути слину — марно. Герман відчув тільки шершавий сухий язик та піднебіння. І ні краплі рідини. Він глибоко вдихнув.
— Заїхав ще в «Лагуну» ненадовго, — відповів Герман перше, що спало на думку.
— На пів години, чи що?
— На пів години, — підтвердив. — Мені не сподобалося, і я поїхав звідти.
— Ви хочете мене переконати в тому, що заїхали на дискотеку всього на пів години й відтіля зразу додому?
— А що в цьому такого? Музика мені не сподобалася, публіка теж. Я поїхав додому.
— Чому ви відразу не сказали про поїздку до «Лагуни»? Навіщо потрібно було це приховувати?
Найбільше на світі Герману хотілося зацідити цьому оперативнику. Це ж треба — так причепився!
— Тому й приховав, що неправдоподібно виглядає — пробути на дискотеці пів години й поїхати. В ситуації, що склалася, краще не розповідати про те, що може обернутися проти тебе.
Кондратюк зіщулив очі, намагаючись зрозуміти, чи правду йому розповідають. Протягом кількох секунд оперативник буквально свердлив його своїм поглядом. Інтуїція та неабиякий досвід підказували, що співбесідник щось приховує.
У кімнаті повисла тиша. Для Германа час немов зупинився. Він майже не дихав. Лише тікання годинника нагадувало про те, що життя поки що продовжується.
— Чому не запропонували приятелю поїхати на дискотеку з вами? — нарешті вимовив Кондратюк.
— Не подумав, — Герман прочистив горло. — Вже дорогою додому зрозумів, що хочу ще кудись податися. — «Хай тобі!»
— Квиток з дискотеки зберегли?
— Ні, звичайно. Навіщо мені сміття по кишенях?
— Яку службу таксі викликали з «Альбіону»? Якою поверталися з «Лагуни?» — не втомлювався напосідати служитель закону.
— П’ять-сім-дев’ять. Мені Вітька номер підказав.
— Обидва рази?
— З «Лагуни» ні. Біля «Лагуни» я просто вибрав машину й поїхав додому.
Поліцейський якусь мить про щось розмірковував, раптом несподівано підвівся.
— Гаразд, на цьому поки завершимо. Місто не покидайте. Цілком можливо, я вирішу з вами ще поспілкуватися.
«Невже цей мєнт нарешті йде?!»
Герман зітхнув з полегкістю, мовчки хитнув головою на знак згоди й хотів був теж підвестися, та Кондратюк несподівано озирнувся й додав:
— Ми перевіримо камери спостереження диско-бару. Сподіваюся, ви сказали мені правду.