Герман настільки розгубився, що так і не провів поліцейського до виходу. Ну, як же він не подумав?! Камери!
І, звісно, жодна з них не підтвердить його присутності.
Адже ж не можна ні з того ні з сього з’явитися на записах закладу, в якому тебе не було.
Розділ 7
— Ти якась увесь час замислена, — Юля всміхнулася. — Що сталося?
Алінка потягнулася й усміхнулася у відповідь. Наразі на роботі ще тихо. Більшість занять починалися в другій половині дня, тож дівчата з хвилину на хвилину чекали набігу студентів та викладачів.
— Та ні, тобі здається, — нарешті промовила Алінка. — Просто невиспана.
— Угу. Невиспана. А як звати причину твоєї невиспаності? — очі Юлі лукаво зблиснули.
— М-м-мм... Герман, — швидко здалася Алінка.
— Як? — реготнула Юля.
— Герман. Ми познайомилися з ним у спортзалі в неділю.
— І-і-і?
— Поки що нічого, спілкуємося, — таємниче відповіла Алінка.
— Угу... Тобто, ти хочеш сказати, що ти не виспалася, бо ви довго... так би мовити... балакали?
Алінка розсміялася.
— Ні, ми вчора взагалі не бачилися. Я не виспалася не через нього, — дівчина почервоніла.
— Ну-ну, добре. Вдаю, що повірила тобі, — Юля всміхнулася й повернулася до перевірки тестів своїх студентів.
Алінка теж повернулася до роботи. Насправді вона таки переймалася через Германа. Він не телефонував учора, не давав про себе знати й сьогодні. Незважаючи на те, що в неділю все минуло просто чудово.
Чи не закохалася вона бува? Герман володів неймовірною харизмою. А раптом у Києві в нього дружина? Вона ж геть нічого про нього не знає. А якщо вона йому не сподобалася, і він більше не зателефонує... У неї з’явилася ідея поділитися думками з колегою, та в цей момент Юлі задзвонила директорка, а за кілька хвилин прийшла викладачка польської, й Аліна мусила розібрати з нею важливі робочі питання.
До вечора Герман так і не дав про себе знати, а телефонувати самій — Аліна не наважилася. Настрій на кінець робочого дня з поганого перетворився на нудотний. Додому не хотілося, й Алінка спробувала останню надію: зателефонувала Тоньці. Подруга, як на те, не відповіла.
Погляд її впав за вікно. Темрява непомітно заволоділа містом. День на курсах сьогодні виявився насиченим, вона й не зауважила, як звечоріло. На тренування піти не було можливості, адже абонемент у дорогому спортзалі не дозволяв вхід увечері. Зненацька захотілося відвідати могилу матері, проте від думки про це її огорнула несподівана тривога. Їхати на кладовище супроти ночі? З іншого боку, перспектива повернення в порожню квартиру викликала ще більший жах.
Від безвиході їй забракло повітря.
«Господи! Знову. Знову цей момент, коли неминуче потрібно ‘‘вигуляти’’ свій настрій», — вона усвідомлювала, що противитися цьому марно, інакше є ризик втрапити в більшу депресію.
Якусь мить Алінка ще вагалася. Зрештою, що може статися? І на цвинтарі є люди. Хіба ні?
«Сторож точно має бути. Доїду тридцятою, відвідаю маму, а потім так само маршруткою поїду додому.
За кілька хвилин вона вже прямувала на зупинку. Незважаючи на темну пору, Алінка все-таки не квапилася. Не тоді, коли такий настрій. Вона знала, що в такий момент ліпше дати можливість думкам линути власним шляхом. На вулиці, як завжди в цю пору й у цьому районі, було велелюдно. Аліна ретельніше загорнулася в пальтечко, захищаючись від холоду.
Тридцята приїхала швидко. В маршрутці виявилося на диво вільно. Не те щоби зовсім порожньо, а проте зо два вільних місця знайшлося. Водій на зупинках довго не стояв, тож дісталися цвинтаря швидко.
Вийшовши, Алінка знову завагалася. Відчуття ворожого погляду змусило озирнутися. Тільки нікого підозрілого вона не помітила.
Жінки, що продавали квіти, поволі розходилися, голосно обговорюючи плани на вечір. Аліна придбала невеликий букет і рушила.
При вході на цвинтар знову роздивилася. Спершу їй здалося, що вона — єдина відвідувачка. Та відразу помітила трьох чоловіків, працівників, що спілкувалися один з одним, — вони не звернули на неї особливої уваги. Очевидно, не вона перша, хто пів на восьму відвідує близьких.
«І справді, що тут такого? А якщо в інший час не виходить?»
Присутність людей додала Алінці відваги, і вона пішла впевненіше. Проте чим далі Аліна віддалялася, чим тихіше чулися чоловічі голоси, тим моторошніше ставало. Аліна пришвидшила крок, раз у раз озираючись: жодного відвідувача.
Очевидно, задля економії ліхтарі ввімкнули через один, тож освітлення виявилося більш ніж слабеньким. Ні, Аліна не вірила в привидів, а проте в темряві зображення на могилах видавалися їй моторошними. Навіть Антон Грушевський тепер мав зловісний погляд. І та усмішка, яка раніше здавалася такою милою, нині виглядала якоюсь зловтішною.