Вітька зітхнув. Цікаво, де насправді був Герман у той час, коли вбили Юрку?
* * *
— Що? Як ти мене знайшов?
— Відчиняй. Необхідно поговорити, — голос у трубці видавався глухим й якимсь хриплим.
— Звідки ти знаєш, у якій квартирі я живу?
Аліна не вірила власним вухам. Як? Так, він проводив її додому, проте не до квартири. Вирахував навмисно? Ще тоді? Чи сьогодні ввечері чекав біля будинку? Але чому не гукнув, чому так довго чекав, перш ніж подзвонити в двері?
«Ні, таки номер квартири він знав раніше...»
— І про що ми маємо говорити? Звідки така наполегливість?
Інстинкт самозбереження не дозволяв відчиняти. Вкотре за сьогодні Алінка прокляла ту мить, коли вперше побачила портрет Антона Грушевського. Саме з цього все й почалося: відчуття тривоги, побоювання стосовно переслідування. Сьогоднішній випадок на кладовищі фактично підтвердив підозри. Тепер іще й Герман, який невідомо як і коли дізнався номер квартири. Сім’я Грушевських починала їй набридати.
— Відчини, я прошу тебе, — знову повторив прохання новий знайомий, проте цього разу не так самовпевнено. — Мені нікуди йти.
Такої відповіді Алінка не очікувала: «Як це нікуди йти?»
— Що сталося?
— Я не буду про це говорити тут. Відчини... Не бійся, я не заподію тобі нічого лихого.
Аліна вагалася. Звідки він знає її точну адресу? Навіщо вираховував це? Причому раніше, не сьогодні.
Що він від неї хоче?
І це все після того, що сталося на кладовищі.
Зненацька Аліна усвідомила, що Герман більше нічого не каже. Тільки чекає. Вухо вловлювало лише слабке дихання в трубці. Так, немов він затамував подих. Так, немов і справді чекав, щоб вона відчинила. І від того, чи відчинить, залежить його життя.
Певно, саме це й переконало її послухатися.
* * *
Він видавався змученим. Червоні очі. Бліде обличчя. Тремтячі руки. Так, вона не помилилася: щось сталося. Спершу Аліна страшенно злякалася й відразу пошкодувала, що впустила його. Прямих причин боятися Германа вона не мала, з іншого боку... Що вона про нього знає?
— Що сталося? — нарешті запитала.
Герман зачинив за собою двері. Чоловік не зводив з неї погляду й мовчав. Високий, кремезний і... якийсь дикий. Аліна інстинктивно ступила крок назад.
Розділ 9
Вони розмовляли вже понад годину. Алінка божилася, що не знала Антона за життя, і тим паче не була його коханкою. Просто одного разу обличчя хлопця на пам’ятнику привернуло її увагу. Ба більше: вона взагалі не знає нікого з родини Грушевських. Герман починав вірити.
Він теж розповів їй усе. Про свої підозри, що хтось хоче «повісити» на нього вбивство приятеля. Про те, що мав з Юркою конфлікт та в чому він полягав. А також те, що, найімовірніше, його вже шукає поліція.
Чай холонув. Ніхто з них майже не торкнувся напою. За розмовою час летів швидко. Вони незчулися, як у багатоквартирному будинку навпроти майже в усіх помешканнях згасло світло. Час від часу Алінка поглядала в вікно, й тоді ставало зовсім лячно. Її лякали темрява й невідомий чоловік, який розповідає про два ретельно продуманих вбивства... Чи може вона довіряти Германові?
З голови не йшла сьогоднішня зустріч на цвинтарі. Скільки шансів вона мала зустріти там саме батька Антона? У ту пору доби, коли вона туди ніколи не приходить. Коли взагалі майже ніхто не приходить на кладовище... Її не покидали підозри, що ця людина навмисно підкралася непомітно. І чому йому насправді захотілося з нею заговорити? Алінка навіть не сумнівалася в тому, що він її пам’ятав.
Грушевський-старший звернувся до неї першим, запитавши, чому молода дівчина так пізно прийшла в таке місце. Спершу вона заніміла від несподіванки. Розмова вийшла короткою і, відтак, якоюсь дивною. Алінка пояснила, що прийшла до мами. Він натомість розповів, що хоче відвідати могилу сина. Потім помовчав, немов чекав, що Аліна ще щось скаже. Ніби вичікував, доки Алінка зізнається, що знає і його, і його сина. Проте вона мовчала. І тоді Грушевський-старший сказав дещо... дуже неочікуване. І тепер ці слова не виходили в неї з голови.
Навіщо він це сказав?
— Я тепер просто не знаю, що мені робити, — Герман вимовив останні слова голосніше, наче помітив, що дівчина про щось замислилася, і мав намір вивести її з того стану.
— Можливо, варто піти до них і все розповісти? Якщо ти не винен, тобі нічого боятися, — запропонувала Аліна.
— Я думав про це. Але ж боюся, що вже пізно. Я припустився помилки, збрехавши двічі. Навряд мені тепер повірять. А вбивці знову все зійде з рук. Уже вдруге.