Від цих слів Аліні знову стало моторошно. Новий неприємний сюрприз видавався значно гіршим від того, що відбулося на кладовищі. Ситуація загострювалася. Герман просив прихистку на час, поки шукатиме справжнього винуватця злочинів. Він не знав, куди піти, вважаючи, що лишатися в тітки — не варіант, так само як і в готелі, оскільки поліція все перевірятиме. Єдина можливість зачаїтися — жити в того, про кого ніхто з його родини та друзів не знає.
— Ти що, справді не довіряєш нікому з них?
— Хтось із них вбивця. Після того, як Юрка показав мені щоденник, я навіть не сумніваюся.
— Можливо, ви якось не так зрозуміли її запис? Може, то все її психічний стан, депресія?
— А як іще це можна зрозуміти? Як його по-іншому можна зрозуміти в ситуації, коли людина помирає незадовго після того, як його занотувала? Ті вирвані листки — однозначно не просто так. Я не вірю, що Іра була здатна на суїцид. Ну, не такою вона була людиною.
— Але ж чому вбивця не знищив цей нотатник? Це значно простіше й логічніше, як на мене.
— Сам не знаю, — зітхнув Герман. — Можливо, лишив як трофей. Гадки насправді не маю. Але факт лишається фактом. Щоденник є, а в ньому запис, який наштовхує на підозри.
— І де зараз цей щоденник? У тебе?
Герман знічено схилив голову, відтак відповів:
— Юрка забрав його з собою. Спершу ми хотіли завезти його назад і лишити там, де знайшли. А проте це занадто важливий доказ, щоб повертати вбивці, тож вирішили, що краще заховати в надійне місце. Ми домовилися орендувати сейфову скриньку в банку — це була моя ідея. Я дав йому гроші, він повинен був тим зайнятися. Наступного дня Юрка планував зайти у «Приват» і втілити задумане в життя. Якби я не запізнювався на зустріч із родичами, міг би й сам те зробити. Вже вночі Юрку вбили. Ніякого щоденника поліція не знайшла. Принаймні про це мені нічого не відомо. Я запитував у поліції про записник ще на першому допиті. Пояснив, що він належав моїй сестрі, і просив повернути.
— Ти не думав розповісти їм ще тоді про свої підозри?
— Ні. Поліцію я не вельми полюбляю. Особливо відколи мав із ними справу ще кілька років тому. Тим паче ті поліцейські зовсім не викликали бажання бодай щось розповідати. Типовий совдепівський слідак-хамло й такий самий оперативник. Хоч тепер розумію, що припустився величезної помилки. Якби я заявив тоді про підозри, можливо, зараз би не довелося переховуватися. Але, розумієш, мені стало так страшно. Найбільше я боявся, що не маю алібі на час скоєння злочину. Оперативник розпитував так прискіпливо, а я... я реально не міг пояснити, де був тієї ночі. Тож більше переймався, щоб мене не запідозрили, — на мить Герман замовк, щось прокручуючи в голові, відтак промовив, перехопивши розгублений погляд дівчини. — Ні, ти не думай, я його не вбивав.
— Звідки ти можеш знати, якщо нічого не пам’ятаєш?
— Бляха, Аліна! — вигукнув Герман і, не втримавшись, скочив із крісла. Аліна здригнулася, злякавшись його емоційності. — Не вбивав я його! Не міг я його вбити! Ніколи в це не повірю!
— Т-с-с! Не кричи так! У будинку висока чутність!
— Ти віриш мені? Мені потрібна бодай чиясь допомога! — він стишив голос, проте балакав не менш емоційно; підійшов до неї впритул. — Хтось із цих людей вбивця. Мені потрібно зрозуміти, хто саме... Ні. Юрку я не вбивав, — продовжив, міряючи кроками кімнату, час від часу спиняючись і кидаючи погляд на Аліну. — Я в тому певен на сто відсотків. Так, свого часу ми мали проблеми. Але вони вирішилися.
А новина про вбивство Іри, навпаки, знову нас об’єднала.
Я не міг його вбити, хоча би тому, що ми мали разом шукати вбивцю, — спинився перед Аліною, не зводячи з неї очей і намагаючись зрозуміти, чи вірить ця жінка бодай слову.
«Хтось із цих людей вбивця, — подумки повторила його слова Алінка. — І кому ж вірити? Батькові Антона, що ніби ненароком обмовився про племінника, який приїхав зі столиці й виявився геть не тим, за кого себе видає? Чи Германові, який зараз сидить тут і називає батька Антона одним із підозрюваних?»
Нікого з цих двох чоловіків вона не знала; обом вона не мала жодної підстави довіряти.
— Але ж є хтось, кого ти найбільше підозрюєш? — вирішила поцікавитися.
Герман на якусь мить завагався, відтак розповів про здогади стосовно свояка.
— Виглядає цілком логічно, — повела плечима. — Може, ти би пішов з цим у поліцію?
— Ну, і що я їм скажу? Єдина людина, яка знала правду стосовно справжньої причини смерті Іри, нещодавно сама вирушила до праотців. І мене підозрюють у тому, що я «допоміг» Юрі в цьому.