— А, ці їдять все, — відмахнулася Тоня.
За розмовами час минув швидко. Коли годинник показував майже десяту, Аліна вирішила рушати: все ж таки треба дістатися додому, поки хоч якийсь транспорт ходить. Прихопивши зі собою два шматочки торта, якими пригостила подруга, Аліна пішла.
Ліфт не працював, тож Аліна знехотя попленталася пішки з дев’ятого. Мляве освітлення не вельми допомагало бачити сходинки, тому спускатися мусила обережно. Покопирсавшись у сумці, дістала мобільний та підсвітила.
Серце йойкнуло: на восьмому хтось стиха стояв — так, ніби зачаївся. Накинутий на голову каптур не дозволяв роздивитися обличчя. Аліна швиденько пройшла повз і зітхнула з полегшенням, коли невідомий її не зачепив та не пішов назирці. Вона чимшвидше дісталася першого поверху й вибігла з під’їзду.
Перехожих виявилося небагато, та головне: не сама.
«Треба завершувати з цими блуканнями в темну пору. Але ж коли херовий настрій, то що ж робити? Так і хочеться його «вигуляти»!»
Аліна озирнулася на гуркіт дверей. З під’їзду вийшов той самий неприємний тип і швидкою ходою попрямував (дякувати Богу!) в протилежний бік. Аліна провела його поглядом.
Зупинка була поблизу будинку Тоні, тож уже за кілька хвилин вона грілася в маршрутці. А найважливіше — перебувала в безпеці. Принаймні під час поїздки.
Ще десять хвилин від зупинки маршрутного таксі — і вона вдома.
«Потрібно припиняти ці пізні прогулянки. Все ж неприємно блукати містом у темряву малолюдними вулицями».
Алінка вкотре за сьогодні сумно зітхнула. Згадалося, як матір щоразу радісно зустрічала перед дверима. Вони могли довго обговорювати минулий день або ж обдумувати плани на наступний. А зараз... Зараз... самотньо...
Аліна роздивилася квартиру. Помешкання було бідним, а відтак видавалося незатишним.
«Хоча, ні...» — чомусь тільки зараз вона збагнула, в чому річ.
Їхня квартира завжди виглядала просто, але коли звідси «пішла» найрідніша людина — саме тоді тут і стало незатишно...
Аліна швидко роздягнулася, вимкнула світло й завалилася в ліжко. Чимшвидше заснути, щоб не думати ні про що. А вранці — новий день. І головне: зранку немає навіть можливості думати про ще один самотній вечір.
* * *
У квартирі восьмого поверху вимкнули світло. Він ще зачекав певний час, аби пересвідчитися, що дівчина таки лишається вдома. Минуло хвилин п’ятнадцять, проте нічого не змінилося. Озирнувся. Завдяки холодній погоді ніхто з мешканців будинку біля під’їзду не стовбичив, і це на руку: бажано нікому не потрапляти на очі.
Пройшовши пів вулиці, незнайомець скинув з голови каптур: тепер можна не ховатися.
* * *
Час летів на диво швидко. Найперше — завдяки роботі. Алінка частенько з радістю затримувалася в офісі. То на відкриття нових груп, то під приводом того, що щось не встигала завершити. Спортзал теж рятував. Там вона мала чимало знайомих — розмови з людьми чудово вберігали від хандри. Звісно, бували вечори, коли взагалі нікого не хотілося бачити. І водночас удома теж було нестерпно сидіти. Рятував шоколад. Багато шоколаду.
Інколи вона таки дозволяла собі прогулятися вечірнім містом. Щоправда, у такі моменти почувалася ще більш самотньою. Холод, темрява, порожні вулиці — й ти ніби нікому не потрібен. У спорожніле помешкання повертатися ще більш неприємно. Як завжди, намагалася відразу завалитися спати, аби лише ні про що не думати.
Поїздки до мами щонеділі стали ніби ритуалом. Кладовище справляло на неї гнітюче враження, і вона би залюбки сюди не приїжджала. Не тому, що байдуже до матері. Просто вона вже не могла думати про все те, що сталося. Хотілося все забути. Лікарів, лікарні. Здається, вони побували в усіх медичних закладах міста. Тижнями не вилазили звідти. І що? Якби ж був сенс! А тепер хотілося тільки спокою. Проте на кладовище мусила їздити. Мусила хоч чимось себе займати. Бо порожнеча суботи та неділі виявилася просто нестерпною. Займати себе бодай чимось — неодмінна умова здорової психіки.
Щоразу, повертаючись від маминої могили, зумисне проходила повз поховання незнайомця. Просто для того, щоби помилуватися цим світлим радісним обличчям. Інколи Аліна уявляла його живим.
«Цікаво, чим він займався? Про що мріяв? Чи веселим був?»
Хотілося знати, чи з’являлися ямочки на лиці під час сміху, і як взагалі звучав той сміх. Щось у ньому таки було. Щось добре. Щось у зовнішності було навіть не сучасне, більше подібне до типажу шістдесятих. Звісно, Аліни в ті часи й близько не було на світі. Але чомусь ті роки завжди здавалися їй такими спокійними та ясними. Певно, саме тому, що її ще тоді не існувало. Адже, як кажуть, добре там, де нас нема. Звичайно, тоді теж життя не було простим. Але ж на старих світлинах міста все так гарно: ніхто нікуди не поспішає, а на обличчях безтурботні усмішки.