— Богдане, як вважаєш, чому Іра покінчила життя самогубством? — несподівано Герман знайшов вихід зі становища: безпечніше поставити питання телефоном.
У слухавці запанувала мовчанка.
— Чому ти раптом вирішив про це запитати? — здавалося, свояк здивувався щиро.
— Дай, будь ласка, відповідь на питання.
— Германе, я вже колись відповідав тобі на нього. Я сам не знаю, як так сталося. Послухай, я знаю, що ти й досі переймаєшся. Повір: я й сам не можу збагнути причини, яка штовхнула її на цей крок. Так, ми не були ідеальною парою. Так, вона сумувала за минулим. Але щоб аж так бути невдоволеною своїм життям... Мені й на гадку таке не спадало.
Герман дратувався. Він уже чув колись цю байку. І прекрасно знав, що в Богдана залізне алібі на час смерті дружини.
— Гаразд, я приїду за пів години, — нетерпляче відповів, ледь стримуючись, аби не поставити наступне запитання.
Питати прямо, навіщо Богдан вбив Іру, телефоном не можна. Він мусив бачити цієї миті його очі.
* * *
Пів години минули. Богдан мав чекати на нього з хвилини на хвилину, проте Герман не поспішав. Він вичікував біля будинку свояка вже добрих десять хвилин: намагався зрозуміти, чи немає поблизу поліції, і поки не помітив жодного натяку на її присутність. Люди проходили повз, ніхто не стовбичив перед будинком.
«Може, вони в під’їзді? Чи в квартирі? Але ж все одно мусить хтось бути й надворі. Так би мовити, для підстраховки», — про всяк випадок Герман вирішив запізнитися щонайменше на двадцять хвилин.
Герман присів, аби не кидатися у вічі, і спостерігав. Тут, на даху сусіднього будинку, шаленів вітер. Час від часу він обережно переходив з одного кінця будівлі в інший, аби вивчити якнайбільше території.
Нічого підозрілого.
До сусіднього з Богдановим під’їзду під’їхала швидка, і дві лікарки попрямували в будинок. Ще з одного під’їзду вийшла молода мама з коляскою. Час від часу заходили та виходили мешканці, на лавках сиділи літні чоловіки: місцева алкашня. Навіть у мінімаркет, який розташований у будинку, зазирало не так багато людей. І ніхто з них нічим не нагадував служителя порядку.
Коли Герман затримався на двадцять хвилин, Богдан знову зателефонував:
— Коли ти будеш? — таким самим хриплим голосом. — Я так спати хочу. Ледь на ногах тримаюся.
— Вибач, не зможу бути. Саме збирався тобі телефонувати. Змінилися обставини. Лягай собі спокійно.
— Германе, в тебе все гаразд? — після короткої мовчанки поцікавився свояк. — Мені дзвонила вчора Маргарита Іванівна й усе розповіла. Навіщо ти ховаєшся? Це ж не ти вбив Юрку?
— Звісно, що не я, — не втримавшись, гарикнув Герман.
— Навіщо тоді втікаєш? Ти ж тільки собі гірше робиш, — просопів Богдан у слухавку своїм закладеним носом.
Герман мовчав. Ну, що йому на це відповісти? Якби ж він не лажанувся з «Лагуною»! Чи бодай якби йому вдалося пригадати, де блукав тієї ночі! Тоді би мав з чим іти в поліцію. А так...
— Германе, чуєш мене? — гукнув Богдан, не отримавши відповіді. Проте Герман так і не відповів, несподівано завершивши розмову.
Герман зачекав ще двадцять хвилин: ситуація довкола будинку не змінилася.
«Отже, справді все «чисто». Гм... якщо свояк не викликав поліцію, отже, він не намагається підставити. Вбивця не він?»
Герман наважився вийти зі сховку й відразу подався до Богдана.
* * *
На подвір’ї перед будинком нічого не змінилося. Так само заходили й виходили поодинокі мешканці, так само на лавці сиділи сп’янілі чоловіки й про щось голосно сперечалися.
Напруга всередині наростала: нарешті він зможе побалакати зі свояком сам на сам. Знову озвався мобільний. Серце вже звично гупнуло. Богдан — знову?
— Блін! — вилаявся вголос, побачивши ім’я додзвонювача. — Привіт! — він силкувався балакати спокійно.
— Де ти й чому не телефонуєш?
Герман почув звіддаля шум фена: «Отже, на роботі».
— Жень, мені зараз не дуже зручно розмовляти, — про всяк випадок Герман не припиняв озиратися: «чисто».
— Що трапилося?
Якщо вже ця жінка напосідає, відкараскатися надзвичайно важко.
— Все нормально. Давай я тобі передзвоню за пів години, окей?
Шум від фена припинився. Герман збагнув, що наречена вийшла на вулицю.
— Германе, ти обіцяв, що їдеш на кілька днів — тебе вже кілька тижнів немає!
Він почув, як вона з кимось привіталася, відтак запевнила, що вже йде. Отже, прийшла нова клієнтка. Герман заскочив у міні-маркет, аби не світитися посеред двору. Вдаючи, що щось роздивляється на прилавках, продовжив розмову.
— Я хвилююся, — обурений голос змінився на тривожний. — Спершу ти телефонував щодня. А вчора й сьогодні я так і не отримала від тебе дзвінка. Германе, скажи мені, що сталося? Я відчуваю, що щось не так.