Герман зітхнув. Ну, як він може сказати правду?
— Жень, добре... Так, є певні проблеми, але я скоро їх вирішу й приїду. Нічого серйозного.
— Чесно?
— Чесно, — посміхнувся. — Не хвилюйся. Я зателефоную тобі ввечері і ми спокійно поговоримо, гаразд? Бо зараз і справді не можу довго балакати.
— Ну, добре. Чекатиму, — нарешті він почув, що Женя всміхається. — До дзвіночка.
— Домовилися. Люблю тебе й цілую.
— І я тебе, — Женя знову посміхнулася.
Герман відчув, як важкий камінь скотився з його грудей.
«Тепер Богдан».
Герман вийшов з магазину, бентежно роззирнувся. Алкашня вже встигла кудись подітися. На подвір’ї з’явилися дві жінки, які, очевидно, випадково перестрілися й про щось розмовляли. З двору виїжджала легковушка. Віддалік пробігли двоє хлопчаків. Герман швидкою ходою пройшовся до потрібного під’їзду, рішуче натиснув код на дверях і ввійшов. Пробіг сходами до ліфта, натиснув ґудзик виклику. Підйомник із огидним скрипом розсунув двері.
«Отже, хтось зовсім недавно спускався, якщо на першому поверсі».
За хвилину-другу він опинився перед квартирою, в якій колись мешкала його сестра. Якусь мить він стояв, наважуючись натиснути ґудзик дзвінка й думаючи про те, як давно сюди не приходив. Спогади про часи, коли Іра ще була живою, мріяла та сміялася, і про те, з яким задоволенням вони проводили разом час, безжалісно заполонили думки. Герман стиснув губи в тонку лінію, заборонивши собі так недоречно впадати в меланхолію. Його вказівний палець натиснув на ґудзик.
Двері відчинилися несподівано швидко. Так, немов Богдан лише недавно за кимось зачиняв.
— Германе? Ти ж казав, що не прийдеш.
— Передумав, — невимушено відповів Герман й, не чекаючи запрошення, ввійшов. — Ти хотів лягти спати, але, так розумію, я тебе все-таки не розбудив?
— Саме збирався, — просопів Богдан.
У помешканні відчувалася задуха, повітря видавалося важким. Герман роззувся, пройшовся квартирою. Найперше зазирнув у кімнату, в якій усе сталося. Погляд його впав на постіль. Він ніколи не розумів, чому Богдан не змінив кімнату — навіть ліжко не купив нове. Третя кімната, як і колись, лишалася майже порожньою: туди можна перебратися. Як так: спокійно спати в ліжку, на якому свого часу дружина покінчила життя самогубством?
— Ти так і мовчатимеш? — нарешті втрутився у роздуми свояк. — Може, я зроблю кави? Є коньяк, якщо хочеш.
Зараз голос Богдана не видавався таким застудженим і він мав значно здоровіший вигляд, ніж уявлялося телефоном. Одужує? Так швидко?
— Ні, в мене до тебе всього кілька запитань, — Герман повернувся до передпокою, підійшов ближче й поглянув своякові прямо в очі.
Богдан напружився. На його чолі зібралися зморшки, він нервово провів рукою по своєму ріденькому волоссі, непомітно ковтнув слину. Богдан відчув, як через хвилювання починає пітніти. Ще трішки, і на чолі з’являться зрадливі краплини: доказ його страху та зради.
«Невже вони розминулися? Як так могло статися?»
Герман прийшов лише за п’ять хвилин після того, як пішли правоохоронці. Коли Герман повідомив, що не прийде, поліція зачекала ще якийсь час, а тоді поїхала. Богдан бачив з вікна, як їхня легковушка залишала подвір’я. Його мордувало питання, де в цей час перебував Герман? Богдан нутром відчував, що в такому настирливому бажанні побачитися щось було не так: родич щось замислив.
— Це ти вбив Іру?
Герман відчував, як калатає серце в грудях. Він думав про те, що нарешті дивиться вбивці в очі й ставить це запитання. Кров від напруги стукнула в голову, починалася мігрень. Герман не відводив погляду від обличчя Богдана. Кожна зморщечка, кожне кліпання очима, погляд, колір обличчя — усе важливо.
— Ти з глузду з’їхав? — обурився свояк.
— Навіщо ти це зробив? — повільно прошипів Герман.
— Ти взагалі розумієш, що верзеш? — Богдан штовхнув Германа. — Що на тебе найшло? Її вже три роки немає, а ти саме зараз приходиш до мене з цим запитанням?
Герман намагався зрозуміти, чи справжнім є здивування свояка. Його спантеличувало те, як реалістично виглядала реакція Богдана на питання.
— І як, по-твоєму, я мав це зробити? Прив’язати до ліжка й запхати до рота цілу пластинку снодійного?
— Я думаю, ти давав їй ліки, які викликали в неї серйозну депресію та суїцидальні думки.
— Маразм! Ти хоч сам себе чуєш?! — Богдан почервонів від обурення. — Геть звідси! Я нікому не дозволю звинувачувати себе в такому! — Богдан схопив Германа за комір і почав виштовхувати з помешкання.
Тільки брат дружини виявився занадто збудженим, щоб так просто піти. Герману вдалося відкараскатися від міцних рук Богдана, відтак він вхопив свояка за одяг, добряче струсонув та з силою притиснув до стіни. Так, що Богдан відчув біль у спині від удару. Він хоч і був на вигляд більшим, а проте фізична підготовка його, як завжди, лишала бажати кращого. Герман тримав міцно, очі його налилися кров’ю. Богдан зрозумів, що краще не смикатися.