Тим часом Герман продовжував вивчати Богдана, немов під мікроскопом. Свояк не скидався на людину, яка злякалася через звинувачення у вбивстві:
«У нього такі міцні нерви, чи він все-таки не винен у смерті сестри?»
Герман думав про те, що, попри можливість, Богдан не влаштував йому засідку з поліцією. І саме цей факт грав на захист свояка.
«Але ж якщо не він, то хто тоді вбивця?»
— Ти взагалі... розумієш, що коїш? — Богдан важко дихав. Відчувши розгубленість Германа, він негайно ж вирвався й відійшов.
Якийсь час вони обидва відсапувалися, витріщаючись один на одного. Герману, як ніколи, Богдан здавався чужим. Це вперше йому спало на думку, що ця людина так і не стала справжнім членом їхньої родини.
— Це ти прикінчив Юрку?
— Що? Я не робив цього! — Герман розгубився. Питання захопило його зненацька.
— Ти якийсь дикий. Ще більше, ніж будь-коли. У тебе взагалі клепка в голові якась лишилася? — Богдан, користуючись розгубленістю свояка, осмілів, підійшов майже впритул. — Не минули для тебе даремно ті ваші з Антоном бурхливі роки.
— На що ти натякаєш? — кров починала знову закипати.
— Хуліганом був, хуліганом і лишився. Це ж ти вбив Юрку? Ну, зізнайся, — глузливо мовив свояк. — Ти, по-моєму, взагалі збожеволів. Був нарваним, а став ще більше.
— Я не вбивав його, — твердо відказав Герман. Долоні стиснулися в кулаки.
— Ну, так, звісно. І про алібі збрехав просто так.
Герман зіщулив очі від злості.
— Ти думаєш, я не знаю? Поліція приходила до мене, розпитувала про тебе. Навіщо ти збрехав їм про «Лагуну»? Нічого кращого на думку не спало? Я завжди знав, що коли-небудь ти помстишся йому.
— Я не вбивав Юрку, — промовив Герман, виділяючи кожне слово. — Я не був у «Лагуні», так. Але я просто не пам’ятаю, де провів ту трикляту годину. Я його не вбивав.
— Так нализався? Якщо не пам’ятаєш, що робив, то як можеш впевнено стверджувати, що смерть Юрки не на твоїх руках?
Герман мовчав.
— Ось що: спершу доведи, що то не ти вбив Юрку, а потім приходь до мене й запитуй про Іру. Ясно?
Герман стиснув міцніше долоні, губи його стулилися в тоненьку лінію. Пізніше він неодноразово допитуватиметься в себе, чому відразу не зацідив Богданові в пику. Хай там як, він ще довго пам’ятатиме зверхній переможний погляд свояка.
— Йди геть звідси, поки не викликав поліцію. Чого стоїш? Вали звідси! — гарикнув Богдан.
І Герман нарешті зробив це. Прямим ударом кулака він ударив Богданові в нижню щелепу так, що той відлетів до стіни. У Германа майнуло в голові, що свояк зараз утратить свідомість, проте того лише трішки оглушило. Поки свояк отямлювався, машинально притиснувши руку до розбитої губи, Герман залишив квартиру, гримнувши спересердя дверима.
* * *
Морозне повітря заспокоювало розпашіле обличчя.
«От, дурень! — Герман картав себе за нерозважливість. — Прийти знічев’я і чекати, що Богдан відразу розповість, як усе було! Варто було піти обхідним шляхом, не ставити питання так прямо. Спробувати поволі вивідати бодай щось. З іншого боку: що? Які питання ставити? А тепер, якщо Богдан вбивця... Якщо Богдан вбивця...»
Герман простував, куди очі дивилися. Певний час єдиним почуттям, що міцно охопило його зсередини, була лише злість. А якщо він помилився, і Богдан усе-таки не вбивав? Відсутність засідки в квартирі свідчила на користь свояка. Герман зціпив зуби, почуваючись справжнім ідіотом.
«Потрібно заспокоїтися», — вмовляв себе.
Так кепсько йому вже давно не було. Останній раз — після смерті сестри. Навіть коли його звинувачували в несплаті податків, було не так паскудно. Лише набагато пізніше нарешті усвідомив: причина не в тому, що він не може зрозуміти, хто вбив сестру. І навіть не в тому, що переховується від поліції. У нього з голови ніяк не виходило звинувачення свояка: буцімто саме він вбив Юрку.
Герман важко зітхнув. Не може бути. Не може бути, що він так напився, щоб вбити людину, з якою мав розслідувати вбивство сестри.
«Чи... може бути?»
* * *
Герман не помітив, як звечоріло. Цілий день він блукав маленькими вуличками, намагаючись не втрапляти в поле зору патрульних. Насправді це виявилося не вельми складно. Головне — бути уважним: щойно віддалік ставали помітними блакитні вогники, як він відразу завертав на іншу вулицю, за найближчий будинок чи навіть просто ховався за деревами.