— Ти знаєш, я би поспав, — змучено відповів. — Даси свій спальник? — спробував усміхнутися.
Алінка махнула рукою:
— Йди до мене в кімнату. Я все одно вже не засну. Точно їсти не будеш?
Герман заперечно похитав головою.
— Ну, дивись, як схочеш щось — можеш брати все, що в холодильнику, — Алінка розвернулася й подалася на кухню.
— Дякую тобі, — почулося ззаду.
— Не дякуй, — відказала якось відчужено. Відтак глянула на годинник на мобільному: пів на шосту.
* * *
Вони домовилися, що Герман дасть знати, щойно прокинеться. Цілий день на роботі Аліна вдавала, що почувається зле. А коли в першій годині Герман написав на вайбер, що вже не спить, відпросилася, мовляв, більше несила терпіти головний біль.
Їй навіть не довелося брехати колегам. Голова й справді розколювалася. Але не тому, що так раптово прокинулася посеред ночі. Її переймало, чи правильно зробила, коли вирішила взяти участь у всій цій авантюрі. А якщо Герман усе-таки вбивця, проте не здатен цього згадати? А якщо він насправді знає, що вбив, але приховує це? Вона навіть щоденника не бачила, про який стільки розповідав Герман.
А якщо все це вигадка?
Уже за пів години після повідомлення на вайбер дівчина відчиняла двері своєї квартири. Виспавшись, прийнявши душ та поснідавши, Герман мав цілком інакший вигляд. На обличчі з’явився рум’янець, в очах блиск. Тепер він знову був схожий на людину.
— Я вже встиг пообідати. На кухні млинці, я посмажив на двох, — повідомив відразу, щойно переступила поріг. — Ти принесла?
— Звісно, — Алінка вказала на великий пакет із одягом. Дорогою додому вона забігла у секонд-хенд та придбала Германові обновки: джинси, пару кофт із каптуром, аби він міг ховати на вулиці обличчя, та нову куртку.
«Ну, так, ні тобі ‘‘привіт!’’, ні ‘‘як справи?’’», — подумалося Аліні.
А проте готовий обід неабияк здивував і порадував.
Герман не заважав обідати. Натомість спробував пошукати бодай якусь інформацію про власний розшук в інтернеті.
— Читаєш новини? — поцікавилася Аліна запиваючи чаєм останній млинець.
— Звідки ти знаєш? — Герман відірвав погляд від екрана мобільного.
— Ну, а що ж ще ти можеш так уважно вичитувати в телефоні? — посміхнулася. — Я заглядала сьогодні на кілька сайтів. Про тебе поки нічого не бачила. Може, хіба програма «Патруль» ввечері щось повідомить.
— Угу, «щось». Пику мою покажуть на весь екран, щоб усі, хто помітять, могли повідомити в поліцію, — гмикнув Герман.
— Що плануєш робити?
— Найперше — спробую знайти щоденник Іри. Можливо, Юрка його встигнув заховати. І, якщо вбивця ще не натрапив на нього, в мене є шанс. Знайду нотатник і піду з ним у поліцію.
Алінка здивовано звела брови.
— Не хочу ховатися, мов якийсь безхатько чи й справді вбивця. Маю знайомого в патрульній поліції, піду до нього, попрошу поради. Може, замовить за мене слівце перед слідчим, і той хоч вислухає... не знаю.
— А якщо слідчий не повірить? Чи твій знайомий не зможе допомогти? Так, цей щоденник — і справді гарний доказ, проте... Ти наламав серйозних дров. Ти вже згадав, що сталося тієї ночі?
— Жартуєш? — Герман відклав телефон. — Я вже бозна-скільки часу намагаюся згадати. Таке враження, що я навіть про більярд знаю завдяки розповідям інших. Про той вечір лише якісь уривки в пам’яті. Гм... давно зі мною такого не було.
— А коли останній раз таке траплялося? — Алінка закінчила обід і поклала брудний посуд у раковину. Відтак відкрила кран, аби помити.
— Облиш, я сам, — Герман відсторонив її убік. — Мушу ж я хоч якось подякувати тобі за прихисток. А то звалився тобі прямо на голову, — невесело всміхнувся.
Алінка слухняно відійшла, несподівано зловивши себе на думці, що інколи з цим чоловіком ставало дуже затишно. І навіть, незважаючи на те, в якій ситуації вони опинилися, з ним чомусь почувалася в безпеці. Його щирий і відкритий погляд подекуди заворожував.
— Та не так часто зі мною таке траплялося. Колись, коли молодшим був, ми з Антоном любили бухнути. Ну, дівчата, алкоголь... — посміхнувся лукаво. — Та то ще в студентські роки. Потім ми стали серйозними дядьками й більше так не робили, — Герман укотре показав свою широку посмішку. — Ну, хіба інколи.
Алінка теж усміхнулася. Їй було цікаво дізнатися щось про Антона. Аліні подумалося про те, що ці два чоловіки, на перший погляд такі різні, виявляється, були гарними друзями.
— То ви, бачу, приятелювали?
— Так, з ним найбільше. А ще з Вадимом, Галкою, Юрою та Вітьком. Потім до нашої компанії доєдналася ще Марія, але з нею вже якось не те. Не люблю я її, ніколи не довіряв. Цій особі лише Антонові гроші були потрібні.