— А... вони жили щасливо в шлюбі?
— Ти знаєш, — Герман домив останню чашку, вклав її в сушку, — на диво, так. Хоч не здивуюся, якщо Антон мені не все розповідав. Відколи я поїхав з міста, ми стали спілкуватися рідше. Можливо, я чогось не знаю. У родині подейкували, що в брата з’явилася коханка, та мені так і не вдалося довідатися, чи то правда, — голос Германа видавався хриплим.
— Ти застудився?
Аліну зачепило, що Антон міг зраджувати дружині: отже, він не такий ідеальний, яким уявлявся. Їй згадалося щасливе обличчя померлого, його добра усмішка. Саме ця усмішка свого часу й привернула її увагу: незвично бачити таке лице на пам’ятнику. Як правило, люди виглядають на них дуже серйозними. Чи навіть обтяженими життям.
«А він... Відкритий і неабияк щасливий».
— Не зважай, — відмахнувся Герман. — Просто трохи захрип, — вимкнув кран і витер руки. — То що, допоможеш мені подумати, як діяти? А то в мене таке враження, що голова скоро лусне від думок.
— Звісно, — Алінка підвелася. — Ходімо до кімнати. — Скажи, а... це його зображення на могилі... То з фотографії якоїсь змальовано?
— Так, а що?
— Та так, нічого. Він виглядає таким щасливим на ній, — стенула плечима.
— Те фото зроблено відразу після весілля. Він дуже любив Марію, — розвів руками. — Ходімо?
Алінка задумливо зітхнула й ствердно хитнула головою.
* * *
Уже добру годину ламали вони голови над тим, як діяти. Хвилювання та напруга останніх днів давалися взнаки. Герман наполягав на тому, що потрібно якось потрапити в помешкання Юри: сподівався, що приятель устигнув занести щоденник додому, а поліція могла й не звернути увагу на нотатник.
— Ну, і як ти собі це уявляєш?
— Аліно, я не пропоную тобі йти зі мною. Досить того, що ти дала мені прихисток. Я не збираюся наражати тебе на небезпеку, — Герман відчував, яких великих зусиль йому вартує лишатися врівноваженим.
— Але ж квартира може бути опечатаною криміналістами, чи як воно називається... та навіть просто замкненою. Як ти збираєшся потрапити туди? А якщо на тебе там чекатиме поліцейська засідка? Або якщо на тебе там чекатиме справжній вбивця!? Ти про це думав?
— По-перше, я не думаю, що там на мене хтось чекатиме. Вбивця не може сидіти там постійно. А поліція... Ні, не думаю... Крім того, як іще ти пропонуєш знайти цей щоденник? Якщо в тебе є кращі варіанти — будь ласка, пропонуй!
Однак на це зауваження Аліна не знайшла, що відповісти.
* * *
Сьогоднішня ніч видалася неабияк зимною. Сніжило. Вітер пробирав до кісток, хоч одяг, який йому придбала Алінка, виявився доволі теплим. Герман зіщулився. Юрка мешкав у старому панельному будинку на Північному9, на дев’ятому поверсі. У цьому районі міста завжди було холодніше.
Більшість мешканців будинку вже давно довірилися обіймам Морфея. Очима Герман знайшов вікна померлого приятеля. Як на те, в сусідньому помешканні праворуч ще світилося; у квартирі ліворуч — темно.
Герман глянув на годинник: пів на другу. Ховаючись за гаражами, вкотре уважно роздивився довкола: порожньо. Не помітивши нічого підозрілого, вийшов зі схованки. Раз у раз озираючись, підійшов до під’їзду.
«Марки ‘‘Візит’’», — самими лише губами промовив Герман; швиденько знайшов у телефоні потрібну інформацію.
Уже давно хтось розповідав йому, що будь-які двері з домофоном можна легко відчинити, підібравши правильний пароль до системи. Поґуґливши ввечері, він без проблем розшукав коди доступу до всіх відомих марок домофонів.
«Гм, ну, що ж, перевіримо», — мовив сам до себе, відчуваючи, як у роті поволі пересихає, а дихання пришвидшується.
Перший код не допоміг: двері не відчинилися. Не вирішив проблеми й другий код. Третій також не дав бажаних результатів. Германа охопив відчай, хоч у списку їх було більш як десять. Він так захопився введенням кодів, що на певний час забув про безпеку. Пошепки лаючись, щораз уводячи паролі, Герман припинив озиратися й контролювати, що діється довкола. Якщо дорогою сюди він замерз, то нині так упрів, що мусив розстібнутися.
— Невже! — ледь не скрикнув з радощів, коли «енний» за рахунком код таки підійшов.
Правицею витер піт із чола.
Двері запікали й відчинилися. Отямившись, Герман згадав про безпеку. Подумки вилаяв себе за недбалість, уважно роздивився довкола. Нікого. Лише вітер щохвилини дужчав, розпорошуючи сніг довкола так, як йому заманеться.
* * *
Спершу Герман хотів піднятися сходами, щоби не створювати зайвого шуму ліфтом. Проте потім йому спало на думку, що якщо йти пішки — більше шансів потрапити комусь на очі. Отож натиснув на старий, напівпропалений якимось хуліганом ґудзик виклику. Старий радянський підйомник різко заскрипів і з гуркотом посунув униз. Герман скривився. Здавалося, в цій нічній тиші ліфт спускається надзвичайно гучно, і це привертає увагу. А ще — ліфт їхав цілу вічність: без сумнівів, з котрогось із верхніх поверхів.