Червоно-блакитні вогники яскраво освітлювали темряву. Патрульні. Ба більше: саме цієї хвилини до будинку під’їжджали ще дві машини.
«Хтось викликав поліцію!»
Усвідомлення серйозної халепи вивело із заціпеніння. Дві патрульні машини вже стояли порожніми під під’їздом, новоприбулі поліцейські з автоматами та в бронежилетах швидкими рішучими кроками прямували до будинку. Всередині в нього похололо, коли він збагнув, що по його душу відправили спецпідрозділ.
«Де Юрка міг ховати важливі речі??? Думай! — наказував собі. — Секретер?» — кинувся до шафи, проте відразу помітив, що той зламаний, а всередині — нічого.
— Бл*дь!
Гарячково озираючись, спробував зметикувати, де шукати. Проте в цій кімнаті вже давно все обшукали ще до його приходу. Кинувся у вітальню. Не зачепившись поглядом ні за що підозріле, побіг на кухню. Ввімкнув світло: шафи відчинені, а речі розкидані. Герман ледь не поранив ногу, не помітивши розбиту кружку.
Десь на сходовому майданчику почувся шум.
«Тікай!» — прокричав внутрішній голос.
За лічені секунди Герман дістався балкону — дякувати Богу, в Юрки він не був засклений. Проте щойно холодний вітер обпік розпашіле обличчя, як його осяяло.
«Як таке можна забути?!» — не вагаючись, Герман повернувся до кімнати.
Вухо вловило, як чиясь рука торкнулася ручки вхідних дверей. Як би тихо це не намагалися зробити — в Юрки надто старі двері.
Перестрибнувши через тіло, Герман кинувся до настінного килима, дотягнувся до верхнього лівого кутка й з силою рвонув на себе, віддираючи його від стіни.
Щось упало.
Перед очима все пливло, посеред безладно розкиданих речей він ніяк не міг зрозуміти, що ж то було.
Внутрішній голос волав, що ще мить — і копи будуть у цій кімнаті. І коли Герман вже збирався покинути марні спроби, він таки помітив. На підлозі в тьмяному світлі кімнати лежав товстий нотатник червоного кольору. Саме той, який показував йому нещодавно приятель.
Герман почув гуркіт: то поліцейські виламали двері. Схопивши такий важливий для нього нотатник, він вилетів на балкон.
Коли працівники спецпідрозділу ввірвалися до кімнати, окрім розгардіяшу, побачили лише труп та штори, які неприродно погойдувалися.
* * *
Герман узявся за бокові поручні, швидко підтягнувся й заліз на них ногами, вхопившись однією рукою за виступ у стіні балкону, який стирчав з-під стелі, іншою ж уперся в саму стіну. Холод люто обпік ноги. Тільки зараз він усвідомив, що взуття лишилося в квартирі.
Обережно спробував поставити ногу на зовнішній блок кондиціонера, який належав сусідам з поверху нижче, а проте знаходився між восьмим та дев’ятим. Кінцівка ковзнула вниз зі слизької поверхні, ледь не потягнувши за собою все тіло. Герман ледве втримався.
Перебуваючи однією ногою на блоці, іншою все ще на балконному поручні, сяк-так тримаючи рівновагу, спробував дотягнутися до короткого дашка над Юрчиним балконом. Для цього мусив відпустити виступ у стіні — єдине, за що, тримаючись, почувався порівняно безпечно.
Тепер Герман балансував на слизьких поручнях та складовій частині кондиціонера, руками ж упирався в холодну стіну дев’ятого поверху панельки. Вітер лютував, щохвилини погрожуючи скинути на землю. Лапатий сніг періщив у обличчя.
«Тільки не дивитися вниз! Тільки не дивитися!..»
Герман міцно вхопився за край даху й почав підтягуватися, щоб вибратися нагору.
— Стояти!
Злякавшись наказу поліцейського, Герман мало не зірвався. Проте його розгубленість тривала лише якусь долю секунди, а відтак допоміг страх. Не озираючись і прекрасно розуміючи, що коп теж кинувся за ним, Герман зібрав усі свої сили й врешті-решт виліз на дах балкону, відтак — на покрівлю самого будинку. Пострілу від поліції, всупереч очікуванням, не пролунало.
У голові паморочилося, перед очима пливли круги, проте він не міг дозволи собі гаяти час. Похитуючись, Герман спробував зорієнтуватися. Якщо нічого не придумати — зовсім скоро він потрапить у оточення.
Переборюючи пелену перед очима й нудоту, що підступала до горла, помчав до вентиляційних шахт. Він розумів, що там його неодмінно знайдуть: цей сховок міг лише допомогти виграти кілька секунд, аби прийти до тями й, можливо, збагнути, як діяти. Обравши максимально найвіддаленішу, заховався.
За час, що він біг до вентиляційної шахти, поліція встигла дістатися даху. Герман обережно визирнув з-за сховку. Як він і очікував, кілька спецпризначенців ретельно вивчали місце. Копи йшли тихо, тримаючи поперед себе зброю й спілкуючись лише жестами. Герман заплющив очі: «Невже це відбувається насправді?!» Він усвідомлював, що марно пробувати шукати відчинений хід до котрогось із під’їзду — його відразу побачать. І врешті Герман не витримав. Впіймавши найбільш слушну мить, ховаючись під покровом ночі та лапатим снігом, звівся на ноги й швидко побіг — від краю будинку його відділяло лише кілька метрів.