Не раз вона навіть зупинялася, аби краще роздивитися пам’ятник. Він видавався досить акуратним. І неодмінно — квіти у великій вазі. Цікаво, від чого помер цей чоловік? Тридцять три роки — то зовсім не вік для смерті. Теж хвороба, як і в її матері? Цілком можливо. Нещасний випадок? Теж, звичайно, ймовірно. І щоразу Алінка зітхала. Сенс розмірковувати над тим, що з ним сталося? Вона насправді того ніколи не дізнається.
Минув майже місяць відтоді, як вона вперше зауважила цю могилу. Настрій не змінювався. У вересні їй спало на думку, що вона нарешті почала очунювати від жахливого періоду, який передував смерті мами — у неї з’явилася надія на те, що далі полегшає. Крім того, з початком осені почалися насичені робочі дні, адже активним став і навчальний процес. Проте зараз, коли напосіла холоднеча, чи не щодня дощило, владував сильний вітер і сутеніло рано... Здавалося, стало навіть страшніше, ніж до цього.
Квартира видавалася більш порожньою. Самотність відчувалася сильніше.
* * *
Сьогодні Алінка знову приїхала на цвинтар. Щоразу обіцяла собі, що то востаннє, що не можна так часто там бувати, адже це страшенно гнітить. Проте навідувалася до мами знову й знову. Біля могили їй чомусь ставало надзвичайно спокійно. Так, немов вони там і справді разом, тримаючи одна одну за руки. Спілкуючись подумки. Або ж мовчки дивилися одна на одну. В такі моменти ставало хόроше. Проте саме кладовище та думки про смерть тиснули.
Алінка ще трішки постояла біля могили й нарешті вирішила рушати. Як завжди, не озираючись. Бо якщо озиратися — то ще довго не підеш. Настрій нині виявився особливо паскудним. Дорогою вона усвідомила, що знову йде в напрямку пам’ятника незнайомцеві, хоч зараз дивитися на нього не мала бажання. Проте обходити теж стало лінь, і дівчина не змінила обраного маршруту.
За звичкою розшукала очима могилу. Хоч бувала вона тут уже багато разів, та все одно примудрялася інколи пройти повз, не помітивши. З іншого боку, нічого в тому дивного нема. Занадто багато поховань, і всі так чи інакше схожі.
Нарешті вловила поглядом потрібне місце. Чи здалося? Ні, це таки воно. Тільки цього разу тут відвідувачі. Сама того не бажаючи, Алінка не змогла приборкати цікавість: як виглядають Його знайомі?
Вони стояли спиною. Чоловік та жінка. Проходячи повз, дівчина все ще продовжувала витріщатися. І їй знову довелося знітитися, адже вона раптово зустрілася поглядом з літнім чоловіком. І вмить їй пригадалося, що вони вже бачилися. Колись. Тут таки. Коли вона вперше розглядала портрет померлого.
Чоловік кинув на неї свій грізний погляд. Алінка навіть не сумнівалася: її впізнали. І чомусь здалося, що дивляться на неї ще більш прискіпливо, ніж минулого разу. Вона швиденько пройшла повз.
Стало страшенно соромно. Чоловік дивився на неї так, немов вона зробила щось недобре. Але що ж вона вчинила? З іншого боку, це таки, мабуть, дивно — коли якийсь незнайомець витріщається на могилу твого померлого друга чи родича. Радше, родича. Адже друзі не можуть знати всіх знайомих. А він однозначно зрозумів, що Аліна чужинка. Знати всіх чи бодай більшість друзів людини — більше привілей... батька? Так, очевидно, то батько. Та й вік видавався відповідним для цього статусу.
Жінку Алінка роздивитися не встигла. Та стояла боком, і дівчина змогла помітити її тільки в профіль. Здається, молода. Сестра? Чи дружина?
Від думки, що це може бути дружина, щось огидне йойкнуло всередині. З’явилося якесь дивне неприємне відчуття. Невже... ревнощі? Ти ба! Таки щось таке є. Ця думка її звеселила. Але ж як таке може бути? Вони навіть не знайомі. І яке взагалі вона має право ревнувати? До законної дружини. Та й узагалі, які в біса ревнощі! Дурня, та й годі! Людини давно нема на світі. Так, красивий, але ж мертвий. Тож вони ніколи не будуть разом. Зрештою, він їй ніколи нічого не був винен.
Аліна спробувала відігнати від себе непрохані думки та відволіклася на перехожих. Їй завжди було незвично за ними спостерігати тут. Люди приходять відвідати своїх померлих друзів та родичів і водночас не припиняють думати про буденні справи.
Її минула компанія з кількох людей. Жінка тримала на руках дворічну дитину й розповідала, як класно відбулося святкування дитячого дня народження: з міньйонами та клоунами. Аліна ніколи не розуміла, як можна розмовляти (ба навіть розмірковувати!) на подібні теми на цвинтарі, у місці суму. Чомусь здавалося, що тут можна згадувати лише про тих, хто нас покинув. Але ж ні... Суть у тому, що життя продовжується. І насправді хтозна, що ця людина в цю мить думає та відчуває. Може, подумки заливається слізьми. Бо ж утративши тих, кого дуже любили, ми, хочемо того чи ні, змінюємося. Невідворотно.