А що, як ВІН за нею саме зараз спостерігає?
У ранковому натовпі нікого підозрілого помітити не вдалося. Внутрішній голос запевняв: бути серед людей — ось, що нині найважливіше. Заспокоїтися й вирішити, як діяти.
Аліна попростувала до світлофора, ще за хвилин п’ять дісталася найближчої кав’ярні й замовила заспокійливий трав’яний чай.
Та він, у дідька, так і не допоміг.
* * *
Аліна здивувалася, коли збагнула, що минула майже година. Чай давно допитий. Здавалося, вона щойно прийшла до тями від довгого нічного жахіття. Аліна відчула, що нарешті здатна мислити.
З усіх тих, про кого їй розповідав Герман, Алінка підозрювала батька Антона Грушевського. Пізніше їй згадалося, як Герман розповідав про свояка.
«Як же його ім’я?.. — Аліна судомно порпалася в пам’яті, аж доки не пригадала. — Саме його Герман підозрював найбільше! А ще він ненавидів вдову кузена».
Після дзвінка-погрози вона вже не сумнівалася: смерть Германа на совісті вбивці Юри та Іри. Вона спробувала пригадати голос незнайомця: чи, бува, не схожий на голос батька Антона.
Тільки зараз вона збагнула, що звук видався неприроднім, не властивим людині. Якщо бути точним, більше схожий на робота. Їй пригадалося, що існують програмки зміни голосу — з метою приховати власника. Додзвонювачем міг виявитися як чоловік, так і жінка.
— Може, щось іще хочете замовити?
— Що? — Алінка злякано поглянула на офіціантку. Запитання примусило ледь не підстрибнути від страху.
— Вибачте, я не хотіла вас налякати, — зніяковіла Марія.
«Марія», — саме це ім’я зазначене на бейджику.
— Ні-ні, все гаразд. Ви... не налякали. Все добре, — зітхнула з полегшенням. Відтак додала:
— Поки нічого не потрібно. Дякую.
— Як буде щось треба — кажіть, — усміхнулася офіціантка й відразу подалася приймати замовлення в нового відвідувача. Машинально Алінка провела поглядом дівчину з татуюванням на руці.
І вклякла.
За сусіднім столиком сидів Грушевський-старший і не зводив з неї погляду. Проникливого й, як завжди, прискіпливого. Темні, майже чорні, очі. Він не почув запитання Марії стосовно того, що би хотів замовити.
Не чекаючи, Аліна схопила речі й вибігла з кав’ярні.
— Куди ви?! — майже хором гукнули бариста та офіціантка.
— Ви маєте заплатити! — бариста кинулася за нею.
Ще більше здивувалася офіціантка, коли новоприбулий мовчазний клієнт раптово встав і швидко подався геть, так і не промовивши жодного слова.
За кілька секунд бариста повернулася розчарована, розводячи безпорадно руками. Інші троє клієнтів закладу розгублено спостерігали за сценою.
* * *
Задихаючись, Алінка насилу добігла до зупинки й застрибнула в першу-ліпшу маршрутку, принишкла біля вікна. Грушевський-старший тим часом квапливо прямував до зупинки.
Водій не поспішав рушати.
«О Боже!» — на очах укотре за сьогодні з’явилися сльози. — Зачиняй! Поїхали!» — волала подумки, та раптом не втрималася й сказала те саме вголос.
— Нема чого кричати, — роздратовано відповів водій: не поспішаючи, він перераховував дрібні купюри й готував решту майбутнім клієнтам. — У мене графік.
Аліна знову поглянула в вікно: батько Антона наближався.
— Поїхали, шеф! Скільки можна тут стояти? Ніхто ж не заходить! — несподівано на допомогу прийшов чолов’яга напідпитку, схожий на робочого.
Водій гмикнув, зачинив двері й нарешті завів двигун маршрутки. Уважно подивився ліворуч, чи нема машин, і рушив. Алінка бачила, як саме цієї миті Грушевський-старший махнув рукою, даючи знати, що хоче сісти. А проте, на щастя, водій цього не помітив. Транспортний засіб набрав швидкість і помчав до наступної зупинки.
Аліна не відривала погляду від вікна, аж доки переслідувач не зник із поля зору. Відтак зітхнула з полегшенням і відкинулася на спинку сидіння. Тільки зараз вона зрозуміла, що розхристана й досі тримає куртку в руках. Їй стало холодно, тож відразу вдягнулася. Коли лишалося тільки застібнутися, вкотре озвався мобільний.
«О Боже! Невже знову?!» — тремтячими руками дістала телефон із сумки.
Незнайомий номер.
«Ні, не відповім», — вирішила, вкинувши смартфон назад. Однак дзвінки не припинялися, люди почали озиратися. Кілька разів вона відхиляла дзвінок, врешті поставила на безгучний.
— Алло, — відважилася підняти слухавку, коли збагнула, що так просто їй спокою не дадуть. Вона здивувалася, наскільки кволим видався їй самій власний голос.
— Де ти є? — почула замість привітання.