— Германе? — не повірила власним вухам.
Розділ 13
Як виявилося, сіла вона в тридцять восьму. Це був доволі непоганий варіант, зважаючи на те, що дорогою назад маршрутка зупинялася на потрібній їй зупинці. Проте, підрахувавши, скільки мине часу, поки транспортний засіб дістанеться кінцевої, постоїть там і лиш потім поїде назад, вирішила не чекати.
Переконавшись, що вистачить грошей, вийшла й відразу впіймала таксі.
Хвилин за десять машина спинилася біля під’їзду. Дівчина розрахувалася й сторожко вийшла з автівки. Нікого підозрілого, але й Германа теж нема.
«Зайти до будинку без ключів він не зможе», — розмірковувала.
Роззирнувшись іще трохи, дівчина заскочила в будівлю: через страх їй не хотілося стовбичити на вулиці. Відчиняючи двері квартири, вона заціпеніла, почувши за спиною шум. Ледь озирнувшись, кинулася гостеві в обійми, не тямлячись від щастя.
— Ну, все-все. Припини, — Герман лагідно гладив по спині, коли Аліна, сама того від себе не очікуючи, розревілася. — Не плач. Все гаразд. Пішли у квартиру, не варто тут стояти.
Алінка втерла сльози й послухалася.
— Де ти був? Я думала... Я вже уявляла собі найгірше, — не втрималася від питань, ще навіть не переступивши порога.
Однак Герман не поспішав відповідати. Натомість уважно роздивився й дослухався, приклавши палець до рота й благаючи про тишу. На котромусь із поверхів вище буденно базікали сусіди.
Лише коли за ними зачинилися двері на всі замки, Герман розпочав свою розповідь.
* * *
— ...Я усвідомлював, що мені немає чого втрачати, — продовжував Герман свою історію. — Скориставшись моментом, коли здалося, що саме зараз мене не помітять, вирішив ризикнути. Було темно й страшенно мело, тому ніч та сніг мене в прямому сенсі цього слова врятували. Я розумів, що стрибнувши, потраплю на чийсь балкон. Дякувати Богу, він виявився без даху, на відміну від того, що в Юрки. Це зіграло вирішальну роль. Я зістрибнув і відразу там заховався. Вкрився якоюсь ганчіркою, першою, що потрапила до рук. Шукали вони довго, я вже думав, мені кінець. Ходили квартирами. І звісно ж, заглядали в ту, на чиїй лоджії я знайшов прихисток... Я й досі не вірю, що мені вдалося втекти, — зітхнув і глянув на Алінку червоними від утоми очима.
— А як же ж ти потім звідти втік?
— Довелося сидіти там до ранку, поки люди порозходилися по роботах. Відтак розбив скло, заліз у квартиру, звідти вже вийшов на сходовий майданчик. А потім щодуху тікав. Купив взуття, перше, яке тільки впало в очі, придбав нову сімку. І зателефонував тобі.
Речі Германа забруднилися й де-не-де порвалися. Червоні руки та обличчя свідчили про переохолодження, губи обвітрилися. Він пив уже другу кружку чаю, проте й досі не міг зігрітися.
— А як ти зайшов у під’їзд сюди? Теж підібрав код?
Герман усміхнувся й відповів:
— Ні, вдень я би цим не займався. Люди якісь виходили, я й заскочив, — пояснив. — Ну, а ти? Що в тебе?
Алінка з одного боку чекала на це запитання, з іншого — боялася. Боялася згадувати все, що відбулося цього ранку. Ще моторошніше стало, коли Герман розповів про знайдене тіло свояка, якого найбільше підозрював у скоєнні злочинів. То ось чиє тіло знайшли на Коновальця!
Набравши в легені повітря, почала власну оповідь. Цього разу вона розповіла й про зустріч із дядьком Германа на кладовищі. Герман все більше супився. Звідки у вбивці номер телефону Аліни? І якщо голос навмисне змінили, отже, до дзвінка готувалися. А Геннадій? Що йому потрібно від дівчини?
— Чому ти мені не розповіла про випадок на цвинтарі?
— Ти тоді так несподівано з’явився в мене... що я й не подумала. А потім взагалі забула, — відчуваючи провину, стенула плечима. — А... ти щось знайшов?
Герман дістав із внутрішньої кишені куртки записник. Лукаво посміхнувся.
— Ти знайшов його!
Герман мовчки простягнув дівчині річ. Щоденник, немов на замовлення, відразу розгорнувся на місці вирваних листків.
— Схоже, знищили доволі багато сторінок, — Алінка зміряла оком нотатник.
Герман знову мовчки хитнув головою.
— І що ти тепер робитимеш? Не передумав іти в поліцію?
Чоловік стенув плечима.
— Після сьогоднішньої ночі... я вже навіть не знаю. Ех, Аліно, я взагалі не знаю, що робити, — розвів руками. — Богдана зарізали. А я практично не сумнівався, що то він вбивця. З іншого боку, він не влаштував мені засідки, хоч і міг, коли я до нього приходив.
— А ти не думав, що засідка була, проте тебе просто не дочекалися? — Алінка гортала щоденник, проглядаючи окремі сторінки. Нічого особливого наразі не помітила.
— Бодьку вбили, він точно не вбивця, — замислено стенув плечима.