Зненацька Алінка впіймала себе на думці: вона вже не здригається при кожній згадці про вбивство. Отже, починає поволі звикати до ситуації.
«Це ж треба! — подумалося. — Дивне це вміння людини до всього призвичаюватись!»
— Я всю цю ніч ламав голову над тим, хто це може бути, якщо не Богдан.
— Щось надумав?
Герман ствердно, хоч і невпевнено, похитав головою.
— Твій дядько? — припустила дівчина.
— Тітка.
* * *
— Кого могла боятися твоя сестра?
— Насправді, вона нікого не мала боятися. Усі з родини та друзі — цілком адекватні нормальні люди. На перший погляд.
Аліна сиділа в кріслі, вже вдруге перечитуючи записник покійної сестри Германа. Її новий приятель ліг на зібраному дивані й витріщався у стелю, намагаючись розгадати загадку з минулого. Алінка вголос зачитала запис зі щоденника:
— «Я не знаю, що мені робити. Мені страшно. Звідкись з’явилося відчуття, що мені загрожує небезпека...» Бачиш, вона каже «звідкись»... Може, їй так здавалося? Може, це прояв депресії?
— Аліно, якщо до цього дня ще можна було припустити таке, то після вбивства Богдана та після погроз тобі... Ти дійсно досі віриш, що Іра покінчила життя самогубством?
Аліна замислилася: а й справді, що вона собі думає?
Аліна вкотре прогорнула записи — бракувало листків із десять. І що там могло бути? На тих, що лишилися, нічого особливого не знайшлося: розповіді про сварки з Богданом, про розмови з родиною, звичайні будні та спогади про минуле. Іра згадувала навіть школу, колишніх друзів, кавалерів, деякі дні народження, своє весілля, ділилася мріями про кар’єру моделі, якої насправді в неї вже не могло бути... Останні записи видавалася депресивними, проте не було жодних думок стосовно самогубства.
Аліна розпачливо відклала щоденник. Запанувала вимушена мовчанка: обоє відчули, що втрапили в глухий кут.
— У цьому щоденнику ніяких відповідей ми не знайдемо, — заявила Аліна, покрутивши в руках на вигляд доволі дорогий записник. Найбільше їй сподобалася обкладинка: червона із подекуди золотистим напиленням.
Нараз Алінка затамувала подих. А що як... Тремтячими руками вона почала скидати обкладинку, через надмірне хвилювання ненароком пошкодила дві сторінки. Герман нічого не запитував — він і сам здогадався, що в Аліни на думці.
— Щось випало! — вигукнув він, швидко підвівся й підбіг.
Алінка теж побачила, як із розкішної обкладинки випав невеличкий, згорнутий удвоє папірець. Не гаючи ні секунди, вхопила його й розгорнула.
— Це що, жарт якийсь? — мовила вона, від прочитаного її пройняв жах.
— Що там? — Герман вихопив записку з її рук.
Хочеш розважатися?
А давай порозважаємося!
— Що це, в біса, таке?! — вигукнув розлючено.
— Надруковано на комп’ютері...
Герман стиснув у кулаку записку, безжально зім’явши папірець.
— Скотина! — не втримався. — Він розважатися зі мною надумав!
Герман почав ходити туди-сюди маленькою кімнаткою. Він здавався таким лихим, що Аліна не наважувалася його чіпати. Аж поки не надумала спитати:
— Де саме ти знайшов цей щоденник?
— Що? — розгублено перепитав, спинившись.
— Як ти знайшов записник?
Герман спробував зосередитися на поставленому запитанні. Нарешті пояснив, зібравшись із думками:
— Я згадав, що всі важливі речі Юрка мав звичку ховати за настінним килимом у кімнаті. Згадав в останній момент. Схопив і побіг.
— Хто ще знав про цю його звичку?
— Та всі знали, — стенув плечима. — Це ще з дитинства в нього з’явилося. Ховати ключі, документи, гроші — туди. Ну, як з дитинства, з підліткового віку. Ми неодноразово з нього кепкували. Вітька завжди казав, що, якщо комусь треба буде — то й там знайдуть. А тітка навіть якось порадила придбати сейф, якщо вже Юрка так переймається за своє майно. Вона його терпіти не могла.
— Через те, що він колись із тобою вчинив?
— Ні, я думаю, вона завжди його недолюблювала. Ця жінка не любить бідових людей, і саме таким завжди був Юрка. Ну, знаєш, рости без батьків — то доволі непросто.
— Він із дитбудинку?
— Ні, його виховала бабця. Вона померла десь років із п’ять тому... Ну, це ж треба так! Яке падло! — не втримався, згадавши про послання. — Розважатися він хоче!
— Отже, про цю схованку знали всі, — Алінка на диво швидко прийшла до тями після неприємної знахідки. Взяла до рук список усіх родичів та друзів, який для неї склав Герман. Запис виявився детальним, завдяки йому вона могла тепер орієнтувалася, хто є хто в цій історії. Навіть характери та рід діяльності кожного Герман ґрунтовно пояснив.
— Таке враження, наче вбивця знав, що ти здогадаєшся зазирнути туди, — додала, відклавши список убік.