— Виходить, він хотів, щоб я знайшов цей записник?
— Схоже, він вирішив познущатися. Він чудово розуміє, що в записнику проти нього нічого немає. Вже нічого немає. Після того, як вирвав аркуші.
— Цікаво, чому він не позбувся тієї сторінки, де Іра пише про свої підозри та страхи?
— Отой один рядочок?
Герман ствердно хитнув головою.
— Може, не звернув уваги. А може... Ну, насправді нічого такого там не написано. Ніяких прямих звинувачень чи висловлювань щодо того, що вона боїться за життя.
— Ну гаразд, але все одно якось не сходиться.
— Що саме?
— Вбивця викликав поліцію, але якби мене схопили, навіть якби я встигнув перед цим знайти щоденник... Я би не побачив цидулку... І заклик «порозважатися», — Герман скривився, цитуючи текст, — не був би актуальним взагалі.
— Ти знаєш, мені чомусь здається, що вбивця просто прорахував обидва варіанти, — відповіла, подумавши. — Перший — тебе затримали й на тому все. Другий — ти встигнув знайти щоденник і втік.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Думаю, ця людина дійсно розважається і вона дуже кмітлива, вміє передбачати наперед. Нам буде важко впіймати її.
— Важко — не означає неможливо, — відповів Герман після короткої мовчанки.
Він зі злістю стиснув кулаки, відтак розгорнув добряче пом’яту цидулку й знову перечитав. Після — зім’яв і оскаженіло щосили пожбурив у стіну.
Розділ 14
Днина виявилася напрочуд холодною й вогкою. Герман зіщулився, спостерігаючи, як під’їжджає його таксі. Щойно автівка зупинилася, він швидко заскочив усередину.
У заголовках рівненських новин не раз траплялося щось на кшталт: «Київський бізнесмен скоїв друге вбивство в Рівному». Столичні новини Герман не наважився читати. Він не сумнівався, що до нього на роботу вже приходили, і тішив себе думкою, що встигнув, коли тільки все починалося, попередити помічника, аби той продовжував працювати в звичайному режимі, що би не сталося.
Складніше з Женею. Його наречена не читала й навіть не цікавилася новинами, проте рано чи пізно мусив знайтися хтось, хто все розповість. Як і батькам. Хоч батьки вже могли все знати: батько Германа новини не пропускав. Хіба інтернетом не користувався. Герман щохвилини чекав на дзвінок із дому або ж від Євгенії.
Про всяк випадок Герман позбувся свого телефону. Переймаючись, що вистежать, стару сімку в новому смартфоні не тримав — вставляв лиш при потребі.
Герман тривожно розглядав із вікна таксі столичні вулиці. Нічого не змінилося: та сама суєта, ті самі затори, всі кудись квапляться. Не так, як у Рівному, де все набагато спокійніше. Він відчув раптовий сум за цим містечком. Містечком, з яким у нього пов’язано стільки приємних спогадів. Містечком, де виріс, де колись почувався щасливим. Колись. Але не тепер.
Герман приїхав до Києва лише на один день — забрати машину, без якої почувався як без рук. Він проклинав той момент, коли кілька тижнів тому вирішив, що зможе обійтися без неї — тепер доводилося гаяти цілий день. Щоправда, тоді він і подумати не міг, чим обернеться його поїздка до Рівного. Аби ж то Алінка могла в когось позичити машину! Але таких знайомих у неї не було, та й хто би віддав свою автівку на невизначений термін? Хіба в оренду — але для цього в неї мали би бути права.
У Рівному Герман мав намір знайти вбивцю сестри та Юри й виправдати себе. А потім — назад до столиці, і ніколи більше не згадувати про місто, в якому колись почувався щасливим.
«Погань, яка влаштувала всю цю бридоту, має сидіти у в’язниці!» — Герман рішуче стиснув кулаки.
Ну, або ж він її просто вб’є.
* * *
Герман знав, що побачить її вдома. Сьогодні Женя мала вихідний, а спати дівчина любила довго. На годиннику була лише одинадцята, коли таксі зупинилося перед під’їздом. Герман розрахувався і, вже за звичкою озираючись, заскочив у будинок.
Герман тихенько відімкнув двері й зайшов. У квартирі пахло ранковою кавою та свіжими булочками. Вперше за останній час Герман відчув спокій та затишок власної домівки. На кухні Женя виспівувала пісні улюбленого Монатіка, навшпиньках Герман попрямував до неї.
Євгенія звично насолоджувалась улюбленим напоєм, роздивляючись подвір’я за вікном. Побачити, як він приїхав, звідси вона не могла — не той бік вулиці. Її каштанове з дрібними завитками волосся спадало до плечей. Як завжди, коли він надовго їхав, Женя вдягнула його сорочку — на її стрункому тілі вона діставала мало не до колін і могла б скидатися за сукню. Побачив би її цієї миті незнайомець — сприйняв би за ангела: такою тендітною та милою вона здавалася. Лише характер цієї жінки часто залишав бажати кращого.