— Ні, щойно дивилася — не приходило, — збрехала, навіть не змигнувши оком.
— Блін, що ж так довго? Раптом там щось не так? — вона роздратовано кинула в тарілку яблучний недогризок.
— Прийде, не переймайся. Таке часом буває, — відповіла Галка, перевіряючи підтвердження з єгипетського готелю: справді немає.
На певний час в офісі знову запанувала тиша, яку порушувало тільки клацання довгими дівчачими нігтями по клавіатурі та сповіщення з персональних сторінок у соцмережах.
Галка без особливого ентузіазму зазирнула до себе у фейсбук. Два нові повідомлення: від Вадима та від колишньої однокурсниці. Щось підказувало, що нічого хорошого в повідомленні від її нареченого не буде. Інтуїція не підвела: «До мене щойно приходив Кондратюк, розпитував про Германа. Впевнений, що до тебе він прийде також. Ти пам’ятаєш, що потрібно говорити?»
«Пам’ятаю», — коротко відповіла, відчуваючи, з якою силою в грудях закалатало серце.
Розділ 17
Герман не зводив погляду з дядька та Аліни. Він розумів, що тут Геннадій нічого не в змозі їм заподіяти. Але ж як буде далі?
— Ти вирішив погратися в детектива? — роздратовано спитав Грушевський-старший.
— Відпусти її. Вона не має ніякого стосунку до того, що відбувається в нашій родині.
— Не має? Як на мене, якраз таки навпаки, — Геннадій недобре посміхнувся. — Ця дівчина доволі багато знає, чи не так, панночко? — звернувся до Аліни.
Аліна ледь підвела схилену голову, проте зазирнути в обличчя батька Антона не наважилася. Рука оніміла від стискання, але від страху вона мало звертала на це увагу.
Їх минула літня пара, яка щойно завершила смачний обід. Майже відразу поряд невпевнено зупинився той самий капловухий юнак, з яким нещодавно спілкувався Герман. Він запитально глянув на усіх трьох. Те, що на його очах відбувається щось дивне, він зрозумів відразу.
— Пропоную зайти поїсти в «П’єно-п’яно», — здавалося, беземоційно промовив літній чоловік до дівчини, яку тримав за лікоть.
— Це «Вентотто», — обережно почав офіціант. — Якщо вам потрібно у «П’єно-п’яно», то вам туди, — вказав дорогу. Раптом він впізнав у літньому чоловікові завсідника й привітно всміхнувся, привітався й відразу ж кудись почимчикував.
* * *
У «П’єно-п’яно», на відміну від «Вентотто», не виявилося жодного відвідувача. Звучала негучна приємна музика. Геннадій, все ще не відпускаючи Аліну, обрав найвіддаленіший від персоналу столик. Він посадив дівчину поряд, а Герману жестом наказав сісти навпроти.
— Мені, будь ласка, американо, — попрохав Грушевський-старший перше, що спало на думку, коли до них підбіг офіціант. Герман замовив те саме.
— Чай зелений, будь ласка, — Аліна збадьорилася, коли вони пішли не до машини, а в приміщення, де перебували інші люди. Ба більше: тепер із нею був Герман.
Якусь мить Герман та названий дядько мовчки дивилися один одному в очі. Батько Антона нарешті відпустив руку Аліни й тепер вона несміливо потирала постраждалу кінцівку.
— Ну, що скажеш, Германе? — першим порушив мовчанку Геннадій.
У його голосі звучав виклик, а нотки роздратованості дозволяли безпомилково зрозуміти: розмова буде нелегкою. Втім, Герман і не чекав цього. Навпаки: заледве стримувався, аби не натовкти дядькові пику. Для стороннього ока ці два чоловіки виглядали, мов два кревних ворога, ладні щомиті вбити один одного.
— Що я скажу? — обурився Герман. — Це ти що скажеш?
— А чому я щось маю казати? Це тебе розшукує поліція міста за подвійне вбивство.
В Аліни потемніло в очах: їй й досі не вірилося, що все це відбувається з нею насправді.
— Я нікого не вбивав. І тобі про це відомо, — процідив Герман.
— Звідки мені це має бути відомо?
— Не прикидайся. Ти стежиш за нами. І за Аліною зокрема, — Герман кивнув у бік дівчини, яка заніміло витріщалася на обох.
— Це я за вами стежу? Я думав, це ви мене переслідуєте від власного будинку. Вважали, я не помітив? Га? — Геннадій перевів погляд на Аліну й вона відчула, що вкотре ніяковіє від хижих очей Антонового батька. — Навіщо вам це?
— А навіщо ти стежив за Аліною? — відповів питанням на питання Герман. — І чому ти їй погрожував? Забракло сміливості погрожувати мені? Вирішив відігратися на слабкій жінці?
Усі настільки занурилися в розмову, що ніхто не помітив, як принесли замовлення.
— Ваш чай та кава.
Працівник закладу, певно, ще студент, дивився злякано: в повітрі бриніла така висока напруга, що навіть він, зовсім стороння для них людина, відразу її відчув.
— Дякую, — мовив Герман, самим лиш поглядом натякаючи, що їх необхідно якнайшвидше залишити самих.