Офіціант негайно щезнув.
— Погрожував? Я нікому не погрожував.
— Та невже? Наступного дня після вбивства Богдана. Хто телефонував до Аліни?
Герман розлючено подався вперед, ледь не перевернувши горнятко кави, яке поставили перед ним хвилину тому.
— Звідки я знаю, хто телефонував Аліні? Так, я за нею стежив, але в жодному разі не погрожував. Що ви собі вигадуєте?
Аліна та Герман вражено подивилися одне на одного. Подив Геннадія здавався справжнім. А проте Герман не поспішав вірити дядькові:
— Окей, припустимо ти не погрожував. Але навіщо стежив?
— Послухай, хлопче, — на чолі в нього випнулася вена, — а ти не хочеш спершу розповісти, за що вбив Юрка та Богдана?
— Я вбивав? Я нікого не вбивав. Це ти розправився з ними! Тільки не розумію, навіщо. Ти й Іру вбив, падло! — прошипів Герман.
Герман від злості стиснув кулаки. Аліна завмерла, очікуючи, що Герман ось-ось кинеться на дядька.
— Що? До чого тут Іра? Ти що, з глузду з’їхав?
— Ще прикинься, що нічого не знаєш! — процідив Герман, вражений від того, яким шокованим нині виглядав його дядько.
— Що я маю знати про Ірину? Вона покінчила з життям ще кілька років тому.
На якусь мить запанувала мовчанка. Аліна витріщалася на батька Грушевського. Той, відчувши це, глянув на неї, відтак знову повернув голову до племінника.
— Ти знущаєшся з мене? Що за маразм? Іра покінчила життя самогубством!
— Ні, — втрутилася у розмову Аліна. — Хтось підлаштував, щоб усі так подумали.
— Не прикидайся. Це ви з тіткою все придумали!
— Та що ти собі дозволяєш, шмаркачу! — вибухнув Геннадій.
Він ухопив Германа за комір і притягнув до себе — брязнув посуд, погрожуючи впасти та розлетітися на друзки.
Працівники закладу, які до цього спокійно розмовляли біля барної стійки, завмерли й занепокоєно спостерігали за ситуацією.
— Здається, тут хтось розхвилювався, — насмішкувато промовив Герман. — Що, не подобається, коли про твої гріхи дізнаються інші?
Геннадій не зводив очей з племінника. Той видавався не просто розлюченим — осатанілим. Батько Грушевського чудово знав, як Герман любив Іру, тож розумів, що той не жартуватиме такими речами.
Отже, Іру вбили?
— Чому ти вирішив, що її вбили? Хто тобі таке сказав, щеня? — Геннадій струсонув Германа, й Аліна вкотре подивувалася, наскільки цей літній чоловік ще, виявляється, міцний.
— Юра виявив у будинку в Грушвиці її щоденник. Іра розповідала, що чогось боїться, проте чого чи кого саме дізнатися неможливо, адже наступні сторінки вирвані. Невдовзі після цього запису її знайшли мертвою, — пояснила Аліна.
— Але ж звідки ви це знаєте? Юрку ж вбили.
Геннадій послабив хватку. Не тому, що повірив дівчині та Герману. Він відчув, що йому бракне сил тримати молодого кремезного племінника. Герман же інтуїтивно збагнув, що починається діалог. Тільки не такий, якого він очікував.
— Юрка зателефонував мені, щойно йому до рук потрапив її записник. Розповів про свої підозри. Я приїхав, як тільки зміг — залагодив усі справи й через два дні ви вже зустрічали мене на вокзалі. А потрапив я до Рівного насправді на кілька годин раніше. Тільки не сказав вам, бо зустрічався з Юркою.
— Ти зустрічався з Юрою? — Грушевський відпустив Германа.
— А що тобі так не подобається? — глузливо поцікавився племінник, поправляючи на собі одяг. — Часом, то не ти його вбив? Шукай того, кому вигідно, еге ж?
— І чому це мені вигідно вбити Юрку?
— Щоб він не показав мені щоденник Іри й не розповів про свої підозри, — Герман переможно відкинувся на спинку стільця. — Ви з тіткою не знали, що він уже встиг це зробити. Ви не знали, що він уже мені телефонував, і саме через його дзвінок я й приїхав.
— Ти що, вважаєш, що це ми з Ритою винні в смерті Іри та Юри?
— Не тільки їх. А ще й Богдана. Спершу я підозрював, що вбивця Бодя, проте коли його вбили... Просто більше нема кому...
Герман відчував, що його підозри, його логічний ланцюжок, так важко вибудуваний, розсипається, мов картковий будиночок. Він і досі не уявляв собі, як можна змусити людину випити снодійне. Ба більше: важко уявлялося, що двоє літніх людей могли вбити двох сильних, набагато молодших від себе чоловіків.
«Хоча... Геннадій і досі доволі міцний, а тітка — як була хитрою та жадібною, такою й лишилася. Горбатого могила виправить...»
Геннадій несподівано посміхнувся, а відтак розсміявся.
— Що ти верзеш? — мовив. — Та які підстави у нас вбивати стількох людей?
— Через майно, — невпевнено відповіла Аліна.
— Що? — Геннадій зневажливо подивився на неї.