— Помста через майно, яке, як вважає ваша дружина, мусило належати їй.
— Дитя, ти хоч розумієш, що в нас достатньо грошей, аби не займатися подібними речами? Я не вбивав Іру. І Рита теж у жодному разі до цього не причетна.
— Чому ми повинні тобі вірити? — процідив Герман.
— А чому я повинен вірити в твої казки? Намагаєшся відвести від себе підозри? Це в тебе великий резон вбити Юрку — помста.
— А чому ж тоді я вбив Богдана?
— Звідки мені знати? Але це сталося в помешканні Юрки. Можливо, це якось пов’язано з першим вбивством.
— Першою вбили моя сестру.
Геннадій мовчав, розглядаючи Германа й міркуючи про те, що Герман не паплюжив би пам’яті про сестру. Але ж цей шмаркач звинувачує його та Риту в трьох вбивствах! Як лишень йому совість таке дозволяє?!
Геннадій знову перевів погляд на Аліну. Відтак несподівано поцікавився:
— Ти — коханка Антона?
— Що?
— Ні, вона не коханка Антона, — відповів за неї Герман.
Знову на коротку мить ситуацією заволоділа мовчанка.
— Чому ж тоді ти так часто стовбичиш біля могили мого сина?
Алінка стомлено зітхнула:
— Він просто здався мені дуже красивим. Якимсь незвичним.
— Ну, так, і саме тому ти крутишся постійно на кладовищі. Аби на нього просто так подивитися. І за нами з Машею ти стежила просто так у «Фоззі».
— Ти стежила за ними? Коли?
— Так, я стежила за вами, — зізналася. — Але мені просто страшенно хотілося хоч щось дізнатися про вас із вашою супутницею. Я сама не знаю, чому мене потягнуло тоді за вами. Я нічого поганого не хотіла.
Геннадій недовірливо гмикнув.
— Ну, гаразд. А чому ти стежив за Аліною? — звернувся племінник до дядька.
Геннадій відповів не відразу:
— Я запідозрив, що вона може бути коханкою сина. Колись хтось пустив плітки про це. Так і не знаю, хто це зробив та навіщо, але тим не менш, — повів плечима.
— А він мав когось, окрім Марії? — запитав Герман.
Йому неймовірно хотілося почути ствердну відповідь. Страшенно хотілося знати, що це стерво, яке так вправно закохало в себе його ліпшого друга, таки мало конкурентку.
— Ніхто цього не знає, — роздратовано відказав батько Антона. — Син забрав цю таємницю в могилу, — Геннадій засмучено похилив голову.
Зненацька він здався набагато старшим за свій вік. Глибокі зморшки прорізали бліде обличчя. Грушевський навіть на мить перестав бути схожим на себе. Кілька хвилин кожен міркував про своє. Розмова всіх виснажила.
— Ну, гаразд, якщо це не ви з тіткою позбавили Іру та хлопців життя, то хто тоді? — озвався Герман.
— Ми нікого не вбивали. Досить плести нісенітниці! — гаркнув захриплим голосом Геннадій.
— Але хто тоді? — вперто повторив питання племінник.
Геннадій стомлено подивився на нього.
— Може, ти? Може, ти мені зараз вигадуєш про Ірину? Забиваєш баки? Ти ж п’яний був, коли вбили Юрку. Нічого не пам’ятаєш. Ти сам зізнався у цьому Богданові. Звідки ти можеш знати, що це не ти вбив Юру?
— Я не вбивав його. Скільки можна кожному це доводити?
Поки обидва чоловіки продовжували сперечатися, Аліна повернулася до колишніх підозр: як Герман може бути настільки впевненим, що не він убивця, якщо нічого не пам’ятає?
«Чи не занадто великий збіг: забути, що робив, саме тоді, коли сталося вбивство? Вбивство людини, якій мав серйозні підстави помститися. А якщо немає ніякої амнезії? Якщо Герман таки справжній вбивця? Юрку вбив напідпитку. А Богдана позбавив життя, бо мстився за смерть сестри? І голос по телефону... Звідки хтось чужий міг знати мій номер?»
— То ти не хочеш зізнаватися?
— Мені немає в чому зізнаватися, — повільно вимовив кожне слово дядько.
Герман мовчки роздивлявся родича. Сьогодні все пішло не так, як він сподівався. Грушевський відразу їх викрив.
І звісно, цей чоловік ніколи просто так не зізнається в злочинах. Герман розумів, що для звинувачень йому бракує доказів. Нараз він підвівся й, не зводячи погляду з батька Антона, підійшов до Аліни.
— Ходімо, — промовив до дівчини, простягнувши їй руку.
Алінка обережно встала, очікуючи, що будь-якої миті Грушевський-старший схопить її за ліктя. Проте батько Антона лише байдуже глянув на них, відтак промовив фразу, яка ще довго не даватиме Аліні спокою:
— Йдеш із ним? Не боїшся?
У Аліни перехопило подих. Вона мовчки глянула на Германа, той тим часом кинув на стіл гроші за їхнє замовлення й потягнув її до виходу. Біля дверей Аліна востаннє подивилася на Грушевського.
Батько Антона похнюплено сидів за столиком, схиливши голову.
Аліні ж уперше стало страшно саме поряд із Германом.
* * *
Геннадій якийсь час ще провів у «П’єно-п’яно». Байдуже споглядав захололу каву та чай, до яких ніхто й не доторкнувся. Він так сильно сподівався, що Аліна має якийсь зв’язок із його сином, так надіявся, що ця жінка зможе пролити світло на загибель Атона.