Тепер ця надія лишила його.
Грушевський-старший поволі приходив до тями після напруженого діалогу. Племінник неабияк здивував його своєю заявою про вбивство сестри. Тим паче, в глибині душі Геннадій не вірив, що Герман міг би когось убити.
Батько Антона роздивився довкола: досі жодного нового відвідувача. Саме за можливість побути на самоті він і любив цей заклад.
Спогади не давали спокою. Навіть не вони: вже тривалий час його мучило дивне відчуття. Хтось би назвав його інтуїцією. Як на те, з кожним днем це відчуття лише міцніло. Безліч разів він хотів розповісти про нього дружині, проте не наважувався. А раптом помиляється? Навіщо мучити її своїми підозрами? Повільно потягнувся за гаманцем. Дістав гроші й кинув на стіл.
Минулої ночі йому знову снився Антон. І знову син благав батька повірити, що ніколи не збільшував швидкості; що ніколи не сідав за кермо напідпитку.
Що це не він винен у тій страшній аварії, яка забрала його життя.
Розділ 18
— Ти йому віриш? — Аліна почувалася морально виснаженою після того, що трапилося в італійському ресторані.
— Сам не знаю, — Герман відказав не відразу. Він напнув комір на шию, ховаючись від холоду.
Аліна здивувалася, побачивши фотографію Іри на пам’ятнику: між братом та сестрою вбачалася разюча схожість. Якби їй довелося шукати могилу самій, вона би без проблем її знайшла, попри різні прізвища (Іра мала чоловікове). Герман не зводив погляду зі світлини сестри. Цієї миті він нагадував їй саму себе: вона так само часто витріщалася на мамине ім’я та роки життя, намагаючись усвідомити, що її вже нема.
У порівнянні з рівненським, цвинтар у Грушвиці був набагато менший і не такий доглянутий. Щоправда, Іриної могили це не стосувалося. Алінка не надто тямила в пам’ятниках, проте зрозуміти, що цей із якісних та дорогих, цілком могла. Вона перевела погляд на лавку біля Іриної могили: велика та зручна. У комірках поряд можна було б спокійно лишити й ганчірки для прибирання, і будь-що, що може знадобитися для того, аби зробити могилу доглянутою. Їй подумалося про те, наскільки проста й дешева лавка біля могили матері.
Огидний черв’ячок досі мучив її після бесіди з батьком Антона: чи можна вірити Герману?
Ба більше: останнім часом її переймала ще одна думка. Вона не вірила в містику чи потойбіччя, проте вже неодноразово запитала себе: чому саме в той день вона мусила помітити могилу Антона? А якщо припустити, що вона там опинилася невипадково?.. Якщо припустити, що то Антон хотів їй щось сказати? Або ж хотів звести її разом зі своїм батьком...
— Ходімо.
Аліна здригнулася, почувши Германа. Вони мовчки посунули до виходу з цвинтаря.
— Обережно, там яма, — попередив, хоч Аліна вже й сама давно зауважила зруйновану сусідню могилу. Їй пригадалося, як подруга мами попереджала про недобросовісні фірми, які задешево роблять пам’ятники та надгробки, а потім ті руйнуються на очах за рік-другий.
«Навіть після смерті можна зрозуміти, хто який соціальний статус мав», — похмуро подумалося.
Звечоріло. Погода останнім часом демонструвала вередливий характер: дощі та сніг чергувалися — нещодавно знову випав сніг. Вони мовчки дійшли до машини.
— А якщо поліція здогадається, що ми переховуємося у вашому будинку в Грушвиці? — запитала Аліна, сідаючи в машину.
Герман на хвильку замислився, відтак відповів:
— Не тільки поліція може про це здогадатися.
Алінка запитально глянула на нього.
— Якщо вбивця знає твій номер телефону, він може знати, де ти живеш. І може знати, де ми зараз, — Герман сів у автівку й зачинив дверцята. — Якимось дивом він примудряється забагато про нас знати. Не думала про це?
Вони заїхали у магазин по продукти, а вже хвилин п’ять по тому обережно відчиняли двері будинку. Їх зустріла суільна темрява. Герман якомога швидше ввімкнув світло; Аліна ж тим часом зачинила двері. Тиша в порожній оселі, де давно ніхто не живе, здавалася моторошною. Лише переконавшись, що вдома нікого чужого, замкнулися на всі замки.
— Здається, в безпеці, — стенув плечима Герман.
Пів години по тому звичайна вечеря — канапки з ковбасою та сиром — стояла на столі у вітальні. Герман дістав домашнього вина, розлив у келихи.
— За удачу, — мовив він.
Алінка хитнула головою, піднімаючи свій келих. Напій виявився надзвичайно приємним на смак: м’яким і водночас п’янким; тепло від вина розлилося по тілу. Після важкого дня — те, що треба. Тиша й затишок заколихували, вперше за тривалий час вона відчула умиротворення. Їй подумалося про те, що гарно було би запалити вогонь у каміні, який був тут поряд. Вона саме збиралася сказати про це Герману, та зненацька помітила, що він не зводить з неї своїх сумних стомлених очей.