* * *
Оперативник Андрій Кондратюк визирнув з-за рогу. Він навіть не сумнівався, що йому щойно збрехали. А те, що ця жінка страшенно розхвилювалася, зайвий раз підтверджувало підозри. Він лише ніяк не міг зрозуміти, що саме вона приховує. Захищає свого приятеля Германа? Чи навпаки: робить усе можливе, аби цього чоловіка підозрювали в скоєнні злочинів? Адже саме вона розпатякала про те, що в Юрія Мучинського свого часу був конфлікт із Германом.
«З іншого боку — Германа Журавського ледь не впіймали в квартирі Мучинського після того, як він вбив свояка. Чи це не він вбив? Хтось же зателефонував у поліцію, аби сповістити про те, де саме перебуває Журавський». Питання про те, хто ж цей анонім, і досі лишалося відкритим для поліції.
Проста — на перший погляд — справа ставала все більш заплутаною.
Розділ 20
Від нього віяло крижаним холодом. І цей холод пробирав не те що до кісток — заполонив кожну клітинку її тіла.
Земляного кольору обличчя було все в синцях; впадала в око величезна рвана рана на чолі. Рухався він повільно — так, ніби кожен рух завдавав неймовірного болю. Правиця була неприродно викривлена, кінчики пальців обдерті. Від нього страшенно смерділо.
Одяг на ньому розірваний і забруднений кров’ю та землею. На ногах не виявилося взуття — під нігтями зібрався бруд, рвана рана на лівій кісточці гноїлася. Аліна знову перевела погляд на обличчя. Лише тепер вона звернула увагу на його очі. Чорніше чорного, вони не кліпали, але дивилися на неї.
Цілком усвідомлено.
І саме це лякало найбільше.
Аліна не дихала, а її паралізованим від страху тілом струменів холодний піт. Покійник мовчки розглядав її, відтак повільно перевів погляд на сплячого Германа. Цей Антон не був схожий на того, яким вона пам’ятала його з пам’ятника. Радше виглядав так, як того зловісного вечора, коли їй надумалося відвідати могилу матері: моторошно.
Верхні кінцівки його заворушилися. Аліну вкотре пройняв жах, однак вона й досі не могла поворухнутися. Аліна здивувалася, коли збагнула: з нею намагаються говорити. Губи Антона ворушилися безгучно, проте в руці він щось тримав. Від страху в неї пливло в очах, вона не відразу зрозуміла, що саме їй намагаються показати.
«Фотографія?»
Алінка німо витріщалася на чорно-білу світлину, на якій упізнала могилу Германової сестри. Привид поволі почав наближати фотографію, нахиляючись над нею.
— О Боже, ні! — спромоглася нарешті витиснути з себе. — Боже, ні! — хотілося крикнути, проте все, що вдавалося, — лиш хриплий шепіт. — Будь ласка, не чіпай мене! — знову лише шепотіння. — НІ! — крикнула вона. Відтак кинула на нього ковдру, щоб хоч якось завадити наблизитися до себе. Здолавши заціпеніння, вона взялася штурхати Германа.
— Германе! Прокинься! Чуєш ме...
Антон схопив її за плечі й рвучко потягнув до себе.
* * *
— Аліно! Аліно, чуєш мене!
Аліна кричала й відбивалася від нього — йому ніяк не вдавалося розбудити її. Герман міцно стиснув її в обіймах і тримав доти, доки вона не затихла. Невдовзі він зрозумів, що дівчина нарешті прокидається.
Герман уже зітхнув з полегшенням, коли зненацька Аліна вирвалася від нього й зіскочила з ліжка.
— Не чіпай мене! — вигукнула вона мало не в істериці.
Перед її очима все пливло, в голові паморочилося. Аліна ледве трималася на ногах. Коли туман в очах розсіявся, перед собою вона побачила лише здивованого й переляканого Германа, який витріщався на неї, сидячи в ліжку. Аліна збентежено роздивилася кімнату: нікого, крім них двох.
— Аліно, — підвівся обережно Герман, — тобі просто наснився кошмар.
— Не чіпай мене! Прошу! — вона важко дихала, здавалося, з грудей ось-ось виплигне серце.
— Це ти тримав мене за плечі? Благаю, скажи, що це був ти!
— Я намагався тебе збудити. Тобі наснився страшний сон. Можна, я підійду до тебе?
— Страшний сон? Германе, ти не уявляєш, що то був за сон! — Алінка у відчаї схопилася за голову.
Нарешті вона поволі почала приходити до тями. Ну, звісно! Сон! Просто кошмарний сон, спровокований виснаженням нервової системи. В голові все ще паморочилося, вона обіперлася об стіл, аби не впасти. Герман підійшов і обійняв її.
— Все-все, заспокойся. Все вже позаду, — він погладив її по плечу, відтак поцілував у губи. — Ну, глянь на мене. Все вже добре.
Аліна відсторонилася від Германа, все ще розглядаючи кімнату. Вона мусила впевнитися, що то дійсно була мара. Глянула на вікно — зачинене. Кинула погляд на двері — теж.
— Аліно, тут нікого нема. Що тобі таке наснилося? Ну, глянь на мене. Подивися, — він легенько стиснув за плечі, аби привернути її розпорошену увагу. Врешті-решт йому це майже вдалося. Дівчина дивилася на нього розширеними від жаху очима. Бліда мов полотно, вона ніяк не наважувалася відповісти на питання.