— Антон.
— Що?
— Мені снився Антон. Він стояв наді мною і щось мені показував.
— Показував тобі щось? Що він міг тобі показувати?
— Його очі. Такі свідомі... Він мов говорив зі мною очима...
— Що він тобі казав? — Герман захвилювався.
— Він показував мені фото цвинтаря. Де похована твоя сестра, — пригадала Аліна.
— Що?.. Заспокойся, ти просто вчора перехвилювалася. Все вже позаду, — він притулив її до себе, знову погладив по плечу. — Заспокойся.
— Ні, Германе, щось не так, — вона відсторонила його від себе й подивилася прямо в очі — цього разу усвідомлено.
— Що ти маєш на увазі?
— Він не просто так показував мені це фото.
Розділ 21
— Я майже не сумніваюся, що Герман зараз у Грушвиці, — задумливо проказав Вадим: думками він витав далеко. Галка сиділа поряд, за весь час вона не зронила майже жодного слова.
Маргарита Іванівна похитала головою:
— І що ж нам у такому разі робити? Чому ти такий впевнений, що він там?
— А де йому ще бути? — відповів питанням на питання.
— Поліція би вже знайшла його там. Вони чудово знають про це місце, — заперечив Геннадій Грушевський.
Пів години тому всі розмістилися у вітальні Грушевських. Вадим, Галка та Вітя прийшли вчасно, лише Марія запізнилася. Свекруха кинула на неї ледь помітний невдоволений погляд, проте нічого не сказала. Маша радше відчула його, аніж побачила на обличчі матері Антона.
Зібралися за чаєм, хоча чоловіки не погребували й домашнім вином. Жінки відмовилися. Тарас і Настя сіли окремо одне від одного, що вкотре підтвердило здогади Маргарити Іванівни: в подружжя не все гаразд. Не сховалося це й від Марії.
Мілану відправили робити уроки, перед цим наказавши не турбувати, оскільки вирішувалися надважливі питання.
— Поліція не лишиться там на постійно, — заперечив Вадим. — Я думаю, Герман може бути тільки там. Йому більше ніде ховатися. Готелі всі обнишпорили, якби він жив у котромусь із них, його би вже спіймали.
Геннадій Грушевський подумав про Аліну: без сумнівів, Герман переховується в цієї жінки. Його нещодавня розмова з цією парою досі не йшла з голови.
— Навіщо нам перейматися, де Герман? — втрутилася в бесіду Марія. — Нехай поліція ним займається.
— Ти справді вважаєш, що то він винен у смерті Юри та Богдана? — Геннадій підвів до неї голову, поправив окуляри.
— А хто ж іще? — відповіла зверхньо.
— Як на мене, варто повідомити поліцію про наші підозри стосовно Грушвиці. Якщо ми цього не зробимо, ми станемо співучасниками... Хіба не так? — додала Маргарита Іванівна, помітивши, як здригнулося обличчя Галки від її слів.
— Та не міг Герман цього зробити. Так, хлопець неідеальний, але ж щоб вбивати...
— Геннадію, ввесь час ти його захищаєш, — гмикнула дружина. — Навіть тоді, коли він наламав дров зі своїм бізнесом. Якби не ти, невідомо, де би він зараз був. І це така дяка від нього? Вбити Богдана? Осоромити свою родину кровопролиттям?!
— Кажіть, що хочете, а я не вірю, що це він, — вперто стояв на своєму Геннадій.
— А хто тоді? Хто ще це може бути? — роздратовано гаркнув Тарас. Настя мовчки подивилася на свого чоловіка, але не наважилася нічого казати.
— Але ж який резон йому це робити?
— Та він просто помстився Юрі. Не зміг пробачити того, як він із ним вчинив. Мене самого й досі тіпає при згадці про ту історію, — Вітька роздратовано схопив пляшку з вином, долив собі й запропонував іншим.
Згодився тільки Тарас.
— Ну, гаразд, а Бодя? Навіщо йому вбивати Богдана? — не заспокоювався Геннадій Грушевський.
— Можливо, той щось знав? Не дарма ж Герман шукав його. Пам’ятаєте? Маргарито Іванівно, це ж ви казали, що Герман шукав Бодю? — поцікавився Вітя. Та ствердно хитнула головою.
— Нам потрібно вирішити, що робити, — рішуче мовив Вадим. — Скільки вже думаю: більше нікому було скоювати ці вбивства. Коли загинув Юрка, я навіть не сумнівався, що то справа рук грабіжників з вулиці. Але коли знайшли тіло Богдана... та ще й у квартирі Юрки. Що Бодька міг там робити? Ніяк не второпаю...
— Суть не в тому, де знайшли вбитим Богдана. А в тому, кого знайшли поряд, — підлила масла в вогонь Марія. — Герман не міг просто так саме в цей час опинитися у тій квартирі. Ну, не може бути такого збігу.
Запанувала мовчанка: зауваження Марії було цілком слушним.
— Навіть якщо Герман і справді винен, — урвавши паузу, промовив батько Антона, — ми, як його родина, не можемо виказати його. Ми не можемо просто так узяти й зателефонувати в поліцію, повідомити про його місцеперебування.